Королівський убивця - Робін Хобб

— Ти рідко мене кличеш. А коли робиш це, у тебе повно таємниць.

Я намагався приховати звинувачення у своєму голосі, але не зумів.

Чейд коротко реготнув.

— А ти в нас такий відвертий і спонтанний душа-чоловік, якого це дратує?

Він знову засміявся, ігноруючи мій ображений погляд. Тоді ще раз пригубив вина і глянув на мене. У його темних очах усе ще танцювали смішливі чоловічки.

— Не гнівайся на мене, хлопче, — сказав він мені. — Я не жду від тебе нічого, чого б ти не чекав від мене подвійно. Ба більше: вважаю, що вчитель має певне право очікувати віри й довіри від свого учня.

— Маєш право, — сказав я за кілька хвиль. — І маєш рацію. У мене теж є свої таємниці, і я очікую, що ти віриш у їхню чесність. Але мої таємниці не зв’язують тебе так, як твої — мене. Щоразу, відвідуючи покої короля, я бачу, що роблять з ним Воллесові куріння та зілля. Я хочу вбити Воллеса й повернути королю розум. А тоді хочу… закінчити цю роботу. Я хочу виключити першоджерело отрути.

— То ти хочеш убити мене?

На мене наче вилили цебро холодної води.

— То це від тебе походять отрути, які Воллес дає королю?

Я був певний, що неправильно зрозумів.

Він повільно кивнув головою.

— Деякі з них. Імовірно, саме ті, проти яких ти найбільше заперечуєш.

Моє серце завмерло.

— Але, Чейде, чому?

Він глянув на мене, а його губи сильно стислися. За мить розтулив уста й тихо сказав:

— Таємниці короля належать лише королю. Вони не мої, щоб їх розкривати. Незалежно від моєї думки про те, збереже слухач їх у безпеці чи ні. Але коли б ти скористався своїм розумом, як я тебе навчив, то знав би мої таємниці. Я їх від тебе не приховував. А з моїх таємниць ти міг би зробити багато власних висновків.

Я відвернувся, щоб розворушити вогонь у каміні.

— Чейде. Я такий втомлений. Надто втомлений, щоб гратися в ці ігри. Ти не можеш просто мені це сказати?

— Авжеж можу. Але це могло б суперечити обітниці, яку я дав моєму королю. Те, що я роблю, вже досить погане.

— Ти ділиш волосину начетверо! — сердито скрикнув я.

— Можливо, але це моя волосина, і я маю право її ділити, — спокійно відповів він.

Його цілковитий спокій довів мене до шаленства. Я різко струснув головою і вирішив трохи відкласти розв’язок цієї загадки.

— Чого ти покликав мене цієї ночі? — спитав я без жодної інтонації.

За спокоєм у його очах на мить з’явилася тінь болю.

— Можливо, щоб просто тебе побачити. Можливо, застерегти тебе від чогось дурного й непоправного. Багато з того, що зараз відбувається, дуже тебе непокоїть. Я знаю, тому й запевняю, що мене воно теж непокоїть. Але тим часом мусимо триматися визначених для нас доріг. З вірою. Ти ж, напевне, віриш, що до весни Веріті повернеться й наведе всюди лад.

— Не знаю, — неохоче зізнався я. — Я був приголомшений, коли він вирушив у ту химерну подорож. Він мав залишитися тут і продовжувати свій первісний план. Бо, доки він повернеться, половину його королівства пустять із торбами, а другу віддадуть піратам. Судячи з того, як Регал узявся за справи.

Чейд прямо на мене глянув.

— «Його» королівство все ще є королівством короля Шрюда. Пам’ятаєш? Можливо, він вірить, що його батько збереже державу непорушеною.

— Не думаю, що король Шрюд може навіть себе самого зберегти непорушеним, Чейде. Ти бачив його останнім часом?

Чейдові губи стислися у рівну лінію.

— Так. — Наче відкусив це слово. — Я бачу його, коли ніхто інший не бачить. Кажу тобі, що він не дряхлий ідіот, яким ти, схоже, його вважаєш.

Я поволі похитав головою.

— Якби ти бачив його сьогодні ввечері, Чейде, то поділяв би мою стурбованість.

— А звідки така певність, що я цього не роблю? — вколов мене Чейд. Мені не хотілося дратувати старого. Але, здавалося, хай що б я казав, усе йшло не так, тож змусив себе мовчати. Замість говорити, відпив ще ковток вина. Втупився у вогонь.

— Чи поголос про Ближні острови правдивий? — спитав я нарешті. Мій голос знову належав мені.

Чейд зітхнув і потер очі пальцями.

— Як і у всіх поголосах, є в цьому зерно правди. Те, що пірати влаштували там базу, може бути правдивим. У нас немає певності. Але, безперечно, ми їм Ближніх островів не здавали. Як ти зауважив, якби вони захопили Ближні острови, то нападали б на наше узбережжя і взимку, і влітку.

— Принц Регал, схоже, вірить, що від них можна відкупитися. Що, можливо, ці острови і клаптик узбережжя Бернсу — саме те, чого вони насправді прагнуть.

Я говорив про Регала з повагою, хоча для цього мені довелося докласти зусилля.

— Багато людей сподіваються, що коли вони щось скажуть, то так воно й буде, — нейтральним тоном мовив Чейд. — Навіть ті, що мали б краще знати, — докинув він понуру післямову.

— А як ти думаєш, чого хочуть пірати? — спитав я.

Він глянув повз мене, задивився у вогонь.

— Ось тут і загадка. Чого хочуть пірати? Так працює наш розум, Фітце. Ми думаємо, що вони на нас нападають, бо чогось від нас хочуть. Але, напевне, якби вони чогось хотіли, то вже б цього вимагали. Вони знають, якої шкоди нам завдають. Мусять знати, що ми принаймні обдумали б їхні вимоги. Але вони нічого не вимагають. Просто продовжують наїзди.

— У їхніх діях немає сенсу, — закінчив я замість нього.

— Немає того, що ми вважаємо сенсом, — поправив він мене. — Але що, коли наше засадниче припущення є хибним?

Я не зводив із нього очей.

— А якщо вони не хочуть нічого, крім того, що вже мають? Народу з жертв. Міст, щоб на них наїжджати, сіл, щоб їх палити, людей, щоб їх катувати. Якщо це й уся їхня мета?

— Це безумство, — повільно сказав я.

— Можливо. Але що, коли це саме так?

— Тоді ніщо їх не стримає. Крім цілковитого їхнього знищення.

Він повільно кивнув.

— Розвинь цю думку.

— У нас недостатньо кораблів, аби навіть затримати їх. — Якусь хвилину я міркував. —