Королівський убивця - Робін Хобб

Я відклав сувій, який намагався прочитати. Яка користь зі знань про Старійшин? Веріті знайде, хай що б він знайшов. Я горілиць упав на ліжко і вдивлявся у стелю. Попри тишу й нерухомість, спокою в мені не було.

Мій зв’язок з Веріті був як гачок у моєму тілі, так мала би почуватися риба, що змагається з вудочкою. Моє пов’язання з Нічнооким ховалося на глибшому, тоншому рівні, але він теж завжди там був, його зелені очі сяяли в темному кутку моєї свідомості. Ці мої частини ніколи не спали, ніколи не відпочивали, ніколи не знали спокою. І це постійне напруження почало впливати на мене.

Минали години, свічки стекли, а вогонь пригас. Зміна повітря в кімнаті дала мені знати, що Чейд відчинив для мене свої безшумні двері. Я встав і пішов до нього. Але, коли долав ті сходи з протягом, мій гнів наростав з кожним кроком. Це був не той гнів, який призводить до сварки та бійки між людьми. Це був гнів, породжений втомою так само, як пригнобленням і образою. Гнів, що змушує людину все облишити і просто сказати:

— Я більше не можу цього витримати.

— Чого ти не можеш витримати? — спитав мене Чейд. Глянув знизу вгору, бо саме схилився над якоюсь мікстурою, котру розтирав на своєму покритому плямами кам’яному столі. У його голосі була невдавана турбота. Це змусило мене справді зупинитися і глянути на свого співрозмовника. Високий, худий старий убивця, покритий прослідками давніх шрамів. Волосся йому майже повністю посивіло. Мав на собі звичну сіру вовняну хламиду, всіяну плямами чи дрібними пропалинами, наставленими під час роботи. Я спитав себе, скількох людей він убив для свого короля, убив просто за знаком чи кивком короля Шрюда. Убив без питань, просто через свою присягу. Попри всі ці смерті, він був лагідною людиною. Раптом у мене з’явилося питання, питання куди пильніше, ніж відповідь на його питання.

— Чейде, — спитав я, — ти колись убивав людину для себе?

Він був здивованим.

— Для себе самого?

— Так.

— Щоб урятувати своє життя?

— Так. Я мав на увазі, не тоді, коли це в справі короля. Я мав на увазі… убити людину… щоб зробити своє життя простішим.

Він пирхнув.

— Звичайно, що ні.

Здивовано на мене глянув.

— Чому ні? — натискав я.

Він подивився з недовірою.

— Бо просто не йдеться про вбивство людей для зручності. Це недобре. Це зветься злочином, хлопче.

— Хіба що ти робиш це для свого короля.

— Хіба що ти робиш це для свого короля, — легко погодився він.

— Чейде. Яка різниця? Чи робиш це для себе, чи для Шрюда?

Він зітхнув і відсунув свою мікстуру. Обійшов кінець столу, сів на високому стільці.

— Я пам’ятаю, що теж колись таке питав. Але в себе самого, бо, коли мені було стільки років, як тобі тепер, мій наставник уже помер.

Він твердо глянув мені в очі.

— Усе зводиться до віри, хлопче. Чи віриш ти у свого короля? Якщо віриш, то і твій король мусить бути для тебе чимось більшим, ніж твоїм зведеним братом або дідом. Більшим, ніж старий добрий Шрюд чи гідний і чесний Веріті. Він мусить бути королем. Серцем королівства, центром колеса. Якщо це так і якщо ти маєш віру, що Шість герцогств вартують, аби їх зберегти, що благо всього народу залежить від поширення королівського правосуддя, тоді добре.

— Тоді ти можеш убити для нього.

— Саме так.

— А ти колись убивав усупереч власному судженню?

— Цієї ночі в тебе надто багато питань, — спокійно перестеріг він мене.

— Можливо, ти надто довго зоставив мене самого всі їх обмірковувати. Коли ми майже щоночі зустрічалися, часто розмовляли і я постійно був зайнятий, то не думав так багато. А тепер думаю.

Він повільно кивнув.

— Думати не завжди… втішно. Завжди добре, але не завжди втішно. Так. Я вбивав усупереч власному судженню. Це знову ж таки зводилося до віри. Я мусив вірити, що люди, які віддали наказ, знали більше від мене і краще орієнтувалися у справах ширшого світу.

Я довго мовчав. Чейда трохи попустило.

— Заходь. Не стій там на протязі. Вип’ємо разом по келиху вина, а тоді я мушу з тобою порозмовляти про…

— Ти колись убивав тільки на підставі власного судження? Для блага королівства?

Кілька хвилин Чейд стурбовано дивився на мене. Я не відводив очей. Зрештою він глянув на свої старі, покриті паперовою шкірою руки, потер їх одну об одну, торкаючись яскраво-червоних віспинок.

— Я не маю суджень, — він зненацька подивився на мене. — Ніколи не приймав цього тягаря й навіть не хотів його. Це не наше місце, хлопче. Присуди виносить король.

— Я не «хлопець», — зауважив я, сам собі дивуючись. — Я Фітц Чівелрі.

— З наголосом на Фітц, — гостро відповів Чейд. — Ти нешлюбний син чоловіка, що не ступив кроку, аби стати королем. Він зрікся. І цим зреченням відмовився від винесення присудів. Ти не король, Фітце, ти навіть не син істинного короля. Ми — таємні вбивці.

— То чого ж ми не кивнемо пальцем, тимчасом як істинного короля труять? — прямо спитав я. — Я це бачу, ти це бачиш. Короля спокушають уживати трави, що крадуть його розум, і, коли він не може ясно мислити, спокушають вживати ті, які роблять його ще безумнішим. Ми знаємо, хто безпосередньо це робить, і я підозрюю, що знаю істинне першоджерело. А все-таки ми спостерігаємо, як він сохне і слабне. Чому? Де тут віра?

Його слова протяли мене, наче ножі.

— Я не знаю, де твоя віра. Просто думав, що, можливо, ти віриш у мене, що знаю про це більше, ніж ти, і що я вірний моєму королю.

Тепер прийшла моя черга опустити очі. За мить я повільно перетнув кімнату й підійшов до шафки, де Чейд тримав вино й келихи. Зняв тацю, обережно налив два келихи із відкоркованої пляшки. Переніс тацю до маленького столика біля каміна. Сів на його приступках, як робив це багато років. За мить підійшов мій учитель і зайняв своє місце у м’якому вистеленому кріслі. Узяв келих із таці й відпив ковток.

— Цей останній рік не був