Королівський убивця - Робін Хобб

Ті нечисленні люди, з якими я зустрічався і які не боялися говорити, розповіли, що Кебал заклав основи своєї влади, підпорядковуючи собі окремих піратів і розбійницькі кораблі. Прибравши їх до рук, він скерував свої зусилля на «вербування» найкращих навігаторів, найздібніших капітанів і найуміліших воїнів, яких тільки могли запропонувати розпорошені селища. Ті, що відкинули його пропозицію, мусили дивитися, як їхні сім’ї ескралюють, або перековують, як ми це називали. Самих відмовників зоставляли живими, щоб вони, як уміли, справлялися з рештками свого розбитого життя. Більшість була змушена власними руками вбити перекованих родичів. Остров’яни мають суворі звичаї, якщо йдеться про обов’язок господаря дому тримати лад у сім’ї. Що більше поширювалися ці інциденти, то менше людей зважувалося опиратися пропозиціям Кебала Ровбреда. Дехто втік, їхні сім’ї, та навіть далекі родичі заплатили ціну ескралю. Інші вибрали самогубство, але й тоді їхні сім’ї не щадили. Такі приклади залишили небагато сміливців, що опиралися б Ровбреду чи його кораблям.

Навіть тим, що сказали проти нього хоч слово, загрожував ескраль. Хай які дрібні ті крихти знання, що я їх здобув за час цих відвідин, але й це вдалося з величезними труднощами. Також зібрав усілякі чутки, хоча вони були такими ж нечисленними, як чорні вівці в білій отарі. Я їх тут перелічу. Казано про «білий корабель», корабель, що приходить до окремих душ. Але не для того, щоб їх забрати чи знищити, а щоб розділити. Також шепочуться про бліду жінку, якої боїться і якій поклоняється навіть Кебал Ровбред. Багато людей вважало причиною нещасть їхньої землі безпрецедентне насування «крижаних китів», себто льодовиків. Завжди присутні у верхніх частинах вузьких острівних долин, тепер вони рухалися швидше, ніж будь-коли за пам’яті нині живих людей. Швидко покривали невеликі ділянки орної землі, які мали остров’яни, і у спосіб, який ніхто не міг чи не хотів мені пояснити, спричиняли «зміну води»».

Того ж вечора я пішов побачитися з королем. Не обійшлося без побоювань з мого боку. Напевне, він пам’ятає нашу останню розмову про Целеріті не гірше за мене. Я рішуче нагадав собі, що зважуюся на ці відвідини не з моїх особистих причин, а заради Кеттрікен і Веріті.

Воллес відчинив мені неохоче. Король сидів у своєму кріслі поблизу каміна. Блазень біля його ніг задумливо дивився у вогонь. Коли я ввійшов, Шрюд підняв очі. Я відрекомендувався, і він тепло мене привітав, а тоді наказав сісти й розказати, як минув мій день. Я здивовано зиркнув на блазня. Він відповів мені гіркою посмішкою. Я сів на стілець навпроти блазня і чекав.

Король Шрюд лагідно на мене подивився.

— Ну що, юначе? Ти мав добрий день? Розкажи мені про це.

— Я мав… неспокійний день, мій королю.

— Справді? Ну то випий чашку чаю. Він чудово заспокоює нерви. Блазню, налий моєму хлопцеві чашку чаю.

— Залюбки, мій королю. З вашого наказу роблю це навіть більш охоче, ніж для вас самих.

Блазень із несподіваним запалом зірвався на ноги. На краю вогню стояв і грівся товстопузий глиняний горщик із чаєм. Блазень налив із нього горнятко й подав мені, бажаючи:

— Пий так само, як наш король, і ділитимеш із ним його душевний спокій.

Я взяв горнятко з його рук і підніс до губ. Вдихнув пару, а тоді обережно крапнув на язик, щоб скуштувати на смак. Пахло тепло й пікантно, а по язику пішли приємні мурашки. Я не пив, а з усмішкою відставив горнятко.

— Пахне приємно, але хіба весела брунька не викликає звикання? — прямо спитав я короля.

Він теж усміхнувся.

— Не в такій малій дозі. Воллес запевняв мене, що цей напій добрий і для моїх нервів, і для мого апетиту.

— О так, для апетиту він чудовий, — втрутився блазень. — Що більше його п’єш, то більше хочеш. Пий його швидше, Фітце, безсумнівно, скоро матимеш компанію.

Жестом, схожим на змах крил метелика, блазень показав на двері точнісінько в ту мить, як вони розчинилися, впустивши Регала.

— Ах, нові гості, — вдоволено захихотів король Шрюд. — Це буде справді веселий вечір. Сідай, мій хлопче, сідай. Фітц саме розповідав мені, що в нього був неспокійний день. То я запропонував йому горнятко мого чаю, для заспокоєння.

— Без сумніву, це піде йому на користь, — ввічливо погодився Регал. Повернувся до мене з посмішкою:

— Неспокійний день, Фітце?

— Клопіткий. Спершу трапилося маленьке непорозуміння у стайні. Туди прийшов один з людей герцога Рема, запевняючи, що той купив чотирьох коней. Один з них Кліф, ми використовуємо його як плідника для тяглових кобил. Я переконав його, що трапилася якась помилка, бо папери не були підписані королем.

— Ах, це! — король знову захихотів. — Регал мусив знову їх мені принести. Я геть забув ті папери підписати. Але тепер усе залагоджено, і я певен, що вже завтра коні вирушать до Тілту. Герцог Рем побачить, які це добрі коні. Він зробив розумну операцію.

— Ніколи не думав, що побачу, як ми розпродуємо найкращу худобу Оленячого замку, — тихо сказав я, дивлячись на Регала.

— І я не думав. Та, оскільки скарбниця спорожніла, мусимо вдаватися до суворих заходів. — Він холодно глянув на мене. — Овець і решту худоби теж доведеться продати. Зрештою, нам і так бракує для них зерна на зиму. Краще продати їх зараз, ніж дивитися, як вони голодують узимку.

Я був обурений.

— Чого ж ми раніше нічого не чули про цю нестачу? Я не чув, щоб жнива були поганими. Часи скрутні, так, але…

— Ти нічого не чув, бо не слухав. Тимчасом як ти і мій брат купались у військовій славі, я мав справу з гаманцем, щоб платити за все. І цей гаманець майже порожній. Уже завтра мені доведеться сповістити людей, які працюють при нових кораблях, що їм треба буде або продовжувати трудитися з любові до справи, або ж кидати роботу. Більше немає грошей ані платити їм, ані купувати матеріали, потрібні для закінчення будівництва кораблів.

Він завершив свою промову й відкинувся назад, розглядаючи мене.

Веріті всередині мене кипів. Я подивився на короля Шрюда.

— Це правда, мій королю? — спитав я.

Король Шрюд здригнувся. Глянув на мене й кілька разів кліпнув очима.

— Я ж підписав ті папери, правда? — Мав здивований вигляд, і я зрозумів, що він подумки повернувся до давнішого питання, бо