Королівський убивця - Робін Хобб

— А що зроблено із ситуацією в Бернсі? Чи правда, що пірати зайняли частину Ближніх островів?

— Ситуація в Бернсі, — промовив він. Замовк і задумався. Відпив черговий ковток чаю.

— Із ситуацією в Бернсі нічого не можна зробити, — сумно сказав Регал. А тоді спокійно додав: — Настав час Бернсові подбати про клопоти Бернсу. Ми не можемо розорити всі Шість герцогств, щоб оборонити безплідну смугу узбережжя. Отож пірати зайняли кілька скрижанілих скель. Бажаю їм ними натішитися. Ми маємо власний народ, яким мусимо займатися, і наші власні селища, які мусимо відбудовувати.

Я даремно чекав, щоб король Шрюд прокинувся і сказав слово на захист Бернсу. Коли ж він промовчав, я тихо спитав:

— Місто Феррі навряд чи є скрижанілою скелею. Принаймні не було таким, доки не з’явилися червоні кораблі. І відколи ж це Бернс перестав бути частиною Шести герцогств?

Я дивився на Шрюда, намагаючись змусити його глянути мені в очі.

— Мій королю, благаю вас, накажіть Серені прийти. Накажіть їй скіллити до Веріті, щоб ви разом могли порадитися про це.

Регалові раптом обридла наша гра в кота й мишку.

— А відколи це хлопець-псар зацікавився політикою? — грубо спитав він мене. — Чи ти не розумієш, що король може вирішувати без дозволу короля-в-очікуванні? Чи ти ставиш під сумнів рішення свого короля, Фітце? Ти настільки забув своє місце? Я знаю, що Веріті зробив з тебе щось наче улюблене домашнє звірятко, а може, твої пригоди з сокирою вбили тобі до голови надто високу думку про себе. Але принц Веріті визнав за належне ганятися за химерами, а я зостався тут, щоб берегти Шість герцогств найкраще, як можу.

— Я був присутній при тому, як ви підтримали пропозицію короля-в-очікуванні Веріті про пошук Старійшин, — зауважив я. Король Шрюд, здається, провалився у черговий сон наяву. Вдивлявся у вогонь.

— І я гадки не маю, чого ти там був, — спокійно продовжив Регал. — Як я вже зауважив, ти надто високо про себе думаєш. Ти їси за високим столом і дістаєш одяг завдяки великодушності короля, та чогось віриш, наче це дає тобі привілеї, а не обов’язки. Я скажу тобі, Фітце, хто ти такий насправді.

Регал на хвилину замовк. Мені здавалося, що він глянув на короля, перевіряючи, наскільки безпечно може говорити.

— Ти, — продовжив він притишеним голосом і солодким тоном менестреля, — ти — покруч-байстрюк принцика, що навіть не мав відваги далі бути королем-в-очікуванні. Ти внук мертвої королеви, низьке походження якої цілком відповідало тій простачці, з котрою влігся її старший син, щоб тебе сплодити. Ти взяв собі ім’я Фітц Чівелрі Провісник, але досить тобі почухатися, щоб видряпати безіменного хлопця-псаря. Будь вдячний, що я не відсилаю тебе назад до стайні, а терплю, дозволивши тобі залишатися у Твердині.

Не знаю, що я відчував. Нічноокий гарчав на їдкі Регалові слова, тимчасом як Веріті в цю мить був здатним до братовбивства. Я глянув на короля Шрюда. Він тримав обома руками своє горнятко солодкого чаю і дрімав, дивлячись у вогонь. Краєм ока я помітив блазня. У його очах був страх, страх, якого я ніколи раніше не бачив. А він дивився, не на Регала, а на мене.

Раптом я зрозумів, що підвівся і стою над Регалом. Він дивився на мене. Чекав. У його очах з’явився блиск страху, але також і сяйво тріумфу. Все, що я мав зробити, — це його вдарити, а тоді він зможе покликати варту. Це було б зрадою. Він би мене за це повісив. Я так напружився від люті, що відчував, як тканина моєї сорочки напинається на моїх плечах і грудях. Намагався видихнути, розслабити стиснуті в кулаки руки. Це зайняло якийсь час. Тихо, — сказав я їм. Тихо, або ж ви мене вб’єте. Опанувавши свій голос, я заговорив.

— Багато речей стали зрозумілими мені цього вечора, — спокійно промовив я. Тоді повернувся до короля Шрюда.

— Мій владарю королю, бажаю вам доброго вечора і прошу дозволу звільнити вас від моєї присутності.

— Е? То ти… мав неспокійний день, хлопче?

— Так, мій владарю королю, — тихо сказав я. Його глибокі очі вдивлялися в мене, доки я стояв перед ним, чекаючи звільнення. Я глянув і поринув у їхні глибини. Його там не було. Такого, як колись. Він здивовано на мене зиркнув і кілька разів кліпнув.

— Добре. То, можливо, тобі краще відпочити. Як і мені. Блазню? Блазню, чи наготоване моє ліжко? Розігрій його жаровнею. Я так мерзну вночі цими днями. Ха! Уночі цими днями. Маленький нонсенс для тебе, блазню. Як ти сказав би це, щоб було правильно?

Блазень схопився на ноги й низько вклонився королю.

— Я сказав би, що цими днями, так само, як і цими ночами, віє холодом смерті, Ваша Величносте. Холодом, від якого крутить кості. Від цього холоду людина може померти. Я краще зігріюся, сховавшись у вашій тіні, ніж стоячи під жаром вашого сонця.

Король Шрюд захихотів.

— Ти сказав щось геть безглузде, блазню. Але ти завжди так. Добраніч усім, і до ліжка, хлопці, обоє. Добраніч, добраніч.

Я вислизнув, тимчасом як Регал виголошував більш формальне побажання доброї ночі своєму батькові. Усе, що я міг зробити, — це пройти повз Воллеса й не розбити його нахабної посмішки разом із пикою. Вийшовши в коридор, я поспішив до своєї кімнати. Подумав, що краще послухатися блазневої поради і сховатися в Чейда, ніж стояти під жаром королівського сина.

Решту того вечора я провів сам у своїй кімнаті. Знав, що, коли зовсім споночіє, Моллі здивується, якщо я не постукаю в її двері. Але сьогодні ввечері у мене не вистачало на це мужності. Я не міг набратися енергії, щоб непомітно вийти з кімнати, скрадатися сходами, пробиратися коридорами, весь час побоюючись, що хтось може вийти зненацька й застати мене там, де мені не дозволено бути. Колись я шукав тепла й ніжності Моллі та знаходив у них цілковитий спокій. Але більше цього не було. Тепер я боявся скрадання і неспокою наших зустрічей, а ще необхідності остерігатися, яка не закінчувалася навіть тоді, коли її двері зачинялися за мною. Бо зі мною був Веріті, і я завжди