Королівський убивця - Робін Хобб

— Я не мав на увазі…

— І нічого не трапилося, — закінчив я замість нього. — Доки ви пам’ятаєте, що не можна купити коня в людини, якій він не належить. А це коні Оленячого замку, які є власністю короля.

— Звичайно, — пробурмотів Ланс. — Можливо, це недобрий папір. Певен, що трапилася якась помилка. Я повернуся до свого пана.

— Розумне рішення, — тихо промовив Гендз поруч зі мною, переймаючи владу.

— Гаразд, ходімо, — буркнув Ланс своєму хлопцеві й штовхнув його. Той спідлоба зиркнув на нас, йдучи за своїм господарем. Тяжко його звинувачувати. Ланс належав до тих, що мусять зірвати на комусь свій поганий настрій.

— Думаєш, вони повернуться? — тихо спитав мене Гендз.

— Або це, або ж Регалові доведеться віддати Рему гроші.

Ми мовчки обдумали ймовірність цього.

— Так. То що ж я мушу зробити, якщо вони повернуться?

— Якщо лише з Регаловим підписом, — нічого. А от якщо підпишуть король чи королева-в-очікуванні, мусиш дати йому коней.

— Одна з цих кобил жеребна! — запротестував Гендз. — Барріч мав великі плани на лоша. Що він мені скаже, коли повернеться і виявить, що ці коні зникли?

— Ми завжди мусимо пам’ятати, що ці коні належать королю. Ніхто не стане тебе винуватити за те, що ти виконав законний наказ.

— Мені це не подобається, — він неспокійно глянув на мене. — Не думаю, що таке б сталося, якби Барріч і досі був тут.

— А я думаю, що так, сталося б, Гендзе. Не звинувачуй себе. Сумніваюся, щоб це було найгіршим, що ми побачимо до кінця зими. Але надішли мені звісточку, якщо вони повернуться.

Він серйозно кивнув, і я пішов. Мені розхотілося йти у стайню: не бажав простувати вздовж рядів загородок і гадати, скільки коней залишиться до кінця зими.

Я повільно перетнув двір, тоді зайшов усередину й піднявся сходами до своєї кімнати. На майданчику між поверхами зупинився. Веріті? Нічого. Я міг відчувати його присутність у собі, він міг передати мені свою волю, а інколи навіть свої думки. Але, як і досі, коли я намагався до нього дістатися, його не було. Це мене гнітило. Якби ж я міг надійно скіллити, нічого б цього не трапилося. Зупинився, щоб як слід вилаяти Галена і все те, що він зі мною зробив. Я мав Скілл, а він його з мене випалив і залишив мені хіба цю непередбачувану його форму.

Але що ж Серена? Або Джастін, або будь-хто інший з групи? Чому Веріті не використав їх, щоб тримати руку на пульсі подій і повідомляти про свою волю?

Страх вповзав досередини й заповнював мене. Поштові птахи з Бернсу. Сигнальні вогні, скіллери у вежах. Усі лінії зв’язку в королівстві і з королем, здавалося, діяли геть нездало. А це ж вони зшивали Шість герцогств воєдино й робили нас королівством сильніше, ніж союз герцогів. Тепер, у ці тяжкі часи, вони нам були потрібні більше, ніж будь-коли. То чого ж вони підводили?

Я закарбував собі це питання, щоб поставити його Чейдові, і молився, щоб він якомога швидше мене викликав. Тепер це траплялося рідше, ніж досі, і я відчував, що не настільки втаємничений у його справи, як було колись. Що ж, хіба ж я не виключив його з більшої частини мого життя? Можливо, те, що я відчував, було лише відображенням усіх тих секретів, які мав від нього. Можливо, це природна дистанція, що наростала між таємними вбивцями.

Я дістався до дверей своєї кімнати саме тоді, як Розмері вже втомилася стукати.

— Я тобі потрібний? — спитав її.

Вона поважно присіла в реверансі.

— Наша пані, королева-в-очікуванні Кеттрікен, бажає, щоб ви прибули до неї за першої ж нагоди.

— Тобто вже йти, ні? — я намагався викликати в неї усмішку.

— Ні. — Вона насупила брови. — Я сказала «за першої ж нагоди, сер». Це правильно?

— Цілковито. Хто так старанно працює з твоїми манерами?

Вона тяжко зітхнула.

— Федврен.

— Федврен уже повернувся з літньої подорожі?

— Він повернувся вже два тижні тому, сер!

— От бачиш, як мало я знаю! Коли знову його побачу, обов’язково скажу йому, як добре ти говориш.

— Дякую вам, сер.

Забувши про всю свою добропристойність, вона пострибала до сходів, а тоді я почув, як її легкі кроки каскадом камінців спадають униз. Люба дитина. Я не сумнівався, що Федврен готує її до роботи посланця. Це було одним з його обов’язків як писаря. Я ненадовго зайшов у свою кімнату, щоб вдягти свіжу сорочку, а потім спустився до покоїв Кеттрікен. Постукав у двері, і Розмері відчинила їх.

— Тепер моя перша ж нагода, — сказав я їй, і цього разу мене нагороджено ямочкою усмішки.

— Увійдіть, сер. Я скажу моїй пані, що ви тут, — сповістила вона мене. Вказала мені крісло і зникла у внутрішньому покої. Ззовні я чув тихе бурмотіння жіночих голосів. Крізь прочинені двері помітив їх за їхніми роботами та щебетанням. Королева Кеттрікен кивнула Розмері, а затим попросила пробачення у дам і пішла до мене.

За мить Кеттрікен постала переді мною. А вже наступної миті я не бачив нікого й нічого, крім неї. Блакить сукні підкреслювала блакить її очей. Світло пізньої осені, що пробивалося крізь засклені вікна, спалахувало на золоті її волосся. Я зрозумів, що витріщаюся на неї, і опустив очі. Одразу ж встав і вклонився. Вона не чекала, доки я випростаюся.

— Ти давно був у короля? — спитала Кеттрікен без вступних слів.

— Не останніми днями, моя пані королево.

— То я тобі пораджу зайти до нього цього вечора. Він мене тривожить.

— Як вам завгодно, моя королево.

Я чекав. Напевне, вона не для того мене покликала, щоб це сказати.

За хвильку вона зітхнула.

— Фітце, я тут така самотня, як ніколи досі. Ти не міг би називати мене Кеттрікен і хоч трішки вважати людиною?

Раптова зміна інтонації вивела мене з рівноваги.

— Звичайно, — відповів я, але мій голос був надто офіційним.

Небезпека, — прошепотів Нічноокий.

Небезпека? Як?

Це не твоя пара. Це пара вожака.

Це було так, як торкнутися язиком болючого зуба. Знання мене вразило. Тут була небезпека, від якої слід захищатися. Це моя королева, але я не Веріті, а вона не моя кохана, хай як