Королівський убивця - Робін Хобб

— А як ваша група? — тихо спитав я.

— А що вони? — відповів він. — Тим часом я залишаю їх на місцях, на сторожових вежах і на моїх кораблях. Хай які відомості вони мусять висилати, можуть відправляти їх Серені. За моєї відсутності вона передасть їх Шрюдові. Коли відчують щось таке, про що я мушу знати, можуть скіллити мені.

Він помовчав.

— За твоїм посередництвом я хотів би діставати іншу інформацію. Про речі, які повинні залишатися приватними.

«Звістки про його королеву», — подумав я. Як Регал скористається своєю владою за відсутності брата. Плітки й інтриги. У певному сенсі — дрібниці. В іншому — це деталі, що забезпечують позицію Веріті. Я тисячу разів бажав уміти скіллити з власної волі. Якби був на це спроможним, Веріті не мусив би просити в мене цього. Я дістався б до нього щомиті. Але за теперішнього стану речей встановлений через дотик Скілл-зв’язок, який ми використовували влітку, був нашою єдиною можливістю. Завдяки цьому він міг би, коли захоче, знати все, що відбувається в Оленячому замку, а я міг отримати від нього інструкції. Я вагався, але вже знав, що погоджуся. Через вірність йому й заради Шести герцогств, — сказав я собі. Не через власний голод Скіллу. Я глянув на нього.

— Я зроблю це.

— Добре знаючи, що так воно починається, — сказав він. Це не було питанням. За весь цей час ми навчилися напрочуд точно читати один одного. Він не чекав моєї відповіді.

— Я буду настільки непомітним, наскільки зможу, — пообіцяв він. Я підійшов до нього. Він торкнувся рукою мого плеча. Тепер Веріті знову був зі мною, чого не робив свідомо від того дня в кабінеті, коли наказав мені закритися.

День від’їзду видався погожим. Віяло прохолодою, але небо було чистим. Веріті, як він і обіцяв, брав із собою якомога менший супровід. Уранці після королівської ради вислано було вершників, що мали випереджати його на шляху й організовувати харчування та нічліг у містах, крізь які він проїжджатиме. Це дозволило б йому швидко та легко здолати дорогу через більшу частину Шести герцогств.

Коли того холодного ранку похід Веріті розпочався, лише я один з натовпу не попрощався з ним. Він знайшов притулок у моїй свідомості, малий і тихий, як насінина, що чекає весни. Майже так само непомітний, як Нічноокий. Кеттрікен вирішила стежити за відходом з обмерзлих стін Саду королеви. Попрощалася з ним раніше й вибрала це місце, щоб ніхто не витлумачив помилково її сліз. Я стояв поруч з нею і витримував відлуння всього, що об’єднувало їх з Веріті минулого тижня. Одночасно й тішився разом з нею, і страждав, бо вона мусила так швидко втратити те, що тільки-но була здобула. Коні й люди, в’ючні тварини й хоруговки нарешті минули передгір’я і зникли з наших очей. Тоді я відчув таке, від чого по спині мені поповзли мурашки. Вона шукала його Вітом. Правда, дуже слабким, але його вистачило, щоб десь у моєму серці Нічноокий сів із блискучими очима і спитав:

Що це таке?

Нічого. Принаймні нічого спільного з нами.

Я додав:

Невдовзі полюватимемо разом, мій брате, як давно вже не полювали.

Через кілька днів після від’їзду кавалькади я знову майже повернувся до свого власного життя. Мене лякав від’їзд Барріча разом з Веріті. Я розумів, що змусило його супроводжувати свого короля-в-очікуванні, але почувався незахищеним без них обох. Завдяки цьому міг би зрозуміти про себе самого багато того, чого насправді не хотів знати. Але іншою стороною цієї медалі було те, що тепер, коли Барріч від’їхав, а Веріті у мені згорнувся в клубочок, ми з Нічнооким нарешті могли вільно користатися Вітом, так відкрито, як хотіли. Майже щодня досвітку я був з ним, за милі від Твердині. У ті дні, коли ми шукали перекованих, я їхав на Сажці, але вона ніколи не почувалася справді спокійною поруч із вовком. Здавалося, що з часом перекованих меншає і що більше вони не приходять в околиці замку. Тож ми почали полювати на дичину для себе. Тоді я виходив пішки, бо так нам дружніше полювалося. Нічноокий схвалив те, як я зміцнів за літо. Цієї зими, уперше від часу, коли Регал мене отруїв, я почув, що знову повністю паную над своїм тілом і своєю силою. Ранки енергійного полювання та глибокі нічні години з Моллі могли достатньо наповнити життя будь-якого чоловіка. Такі прості речі приносили якесь цілковите задоволення.

Думаю, я хотів, щоб моє життя завжди було таким простим і повним. Намагався не зважати на речі, про які знав, що вони небезпечні. Сказав собі, що стійка гарна погода обіцяє Веріті добрий початок подорожі. Викидав з голови думки, що, коли б тепер, під кінець сезону, трапився наїзд червоних кораблів, ми були б цілковито беззахисними. Я уникав Регала й не звертав уваги на раптовий початок велелюдних святкувань, що наповнили Оленячий замок його прибічниками. Усюди від них кишіло, а смолоскипи у Великій залі горіли до пізньої ночі. Присутність Серени і Джастіна відчувалася куди сильніше. Я ніколи не входив до кімнати, де був хтось із них, але відчував уколи їхнього невдоволення. А ввечері почав уникати спільних зал, де мусив би зустрітися з ними чи з гостями Регала, від нашестя яких наш зимовий двір аж напучнявів.

Не минуло і двох днів від від’їзду Веріті, як я почув поголос, що справжньою метою його подорожі були пошуки Старійшин. Не міг винуватити в цьому Регала. Ті, кого вибрав Веріті, знали про свою справжню місію. Барріч здогадався про все сам. Якщо він це зумів, то могли й інші, вони ж могли й розголосити свої здогади. А все ж, коли я почув, як двоє хлопців з комор регочуть із «безумства короля Вайздома та міфу принца Веріті», запідозрив, що таке висміювання є справою рук Регала. Скілл змусив Веріті до самітництва. Люди міркували, що він робить так довго сам у своїй вежі, тобто вони знали, що він скіллить, але не це цікавило пліткарів. Його зосереджений погляд, незвичний час його їжі та відпочинку, те, як він тихою тінню ходив замком, коли всі інші лежали у своїх постелях, — усе це стало мливом того млина. А якщо він збожеволів і подався кудись із божевільною метою? Такі гадки розросталися, а Регал забезпечив їм родючий ґрунт. Він знаходив приводи та причини для дедалі нових бенкетів і з’їздів