Королівський убивця - Робін Хобб
Коли все скінчилося, Моллі здивовано мені прошепотіла, що пристрасть зробила мене геть іншою людиною. Її голова лежала на моїх грудях. Я мовчав і гладив темне волосся, що завжди пахло її зіллям. Чебрецем і лавандою. Я заплющив очі. Знав, що добре стережу мої думки. Це вже стало моєю звичкою під час зустрічей із Моллі.
Отже, Веріті не стеріг.
Я не хотів того, що сталося. Сумніваюся, щоб хтось цього хотів. Сподівався, що був єдиним, хто повністю це відчув. Якщо я нікому про це не казатиму, то ніхто не зазнає справжньої кривди. Не зазнає, якщо зумію назавжди змити з пам’яті солодкість уст Кеттрікен і м’якість її білої-білої шкіри.
Розділ 19
Послання
Король-в-очікуванні Веріті покинув Оленячий замок на початку третьої зими війни червоних кораблів. Він забрав із собою невелику групу старанно добраних супутників, що супроводжували його в поході, а також свою особисту варту, яка подорожувала з ним аж до Гірського королівства й зосталася там чекати його повернення. Міркування Веріті були такими: що менша експедиція, то менший обоз із провіантом їй потрібен, а подорож горами взимку вимагала перевезення з собою усіх продовольчих запасів. Також він вирішив зберегти в таємниці військовий аспект звертання до Старійшин. Його справжня місія була мало кому відома, окрім його супутників. Вважалося, що він виїхав до Гірського королівства, щоб порозмовляти з батьком своєї королеви, королем Ейодом, про можливу військову підтримку проти червоних кораблів.
Серед тих, кого він попросив його супроводжувати, кілька заслуговують окремої згадки. Год, майстриня зброї, була однією з перших обраних. Її знання тактики ніхто в королівстві не міг перевершити, а вміння володіти зброєю зоставалося визначним, попри її вік. Чарім, особистий слуга Веріті, був з ним так довго й супроводжував його у стількох кампаніях, що годі було й подумати залишити його. Каштан, такої ж барви, як його ім’я, понад десятиліття входив до військової охорони Веріті. Йому бракувало ока й більшої частини вуха, але, попри те, він зоставався вдвічі пильнішим, ніж будь-яка інша людина. Близнята Кіф і Кеф, як і Каштан, довгі роки були членами почесної гвардії Веріті. Ще один учасник, стайничий Оленячого замку Барріч, приєднався до походу з власної волі. Коли від’їзд Барріча з Оленячого замку викликав протести, він вказав, що залишає у стайнях Оленячого замку гідну заміну і що похід потребуватиме людини, яка знається на тваринах достатньо, щоб перевести їх живими через гори посеред зими. Іншими аргументами були його вміння цілителя та його досвід людини короля на службі у принца Чівелрі. Але про це останнє мало хто знав.
У ніч перед від’їздом Веріті покликав мене до свого кабінету.
— Ти не схвалюєш цього, правда? Думаєш, що це безумна мета, — привітав він мене.
Я змушений був усміхнутися. Мимоволі він цілком точно висловив мої думки.
— Боюся, що в мене є серйозні сумніви, — обережно погодився я.
— Як і в мене. Але що ще мені зостається? Це принаймні якийсь шанс зробити щось самому. Не те, що сидіти в тій клятій вежі й заскіллити себе до смерті.
Упродовж останніх кількох днів він скрупульозно копіював карту Кеттрікен. Я бачив, як він обережно її скрутив і сховав сувій у шкіряному футлярі. Мене дивувало, наскільки він змінився за останні дні. Далі був сивуватим, а його тіло зоставалося змарнілим і виснаженим після стількох місяців сидіння у вежі. Але рухався він енергійно, і від часу ухвалення рішення вони обоє з Кеттрікен щовечора відвідували Велику залу. Мило було дивитися, з яким апетитом він їв і попивав вино, тимчасом як Меллоу чи інший менестрель розважав нас. Відновлені теплі стосунки між ним і Кеттрікен стали причиною ще одного апетиту, який до нього повернувся. Коли вони сиділи за столом, вона рідко відводила погляд від обличчя свого мужа. Під час виступів менестрелів її пальці завжди лежали на його руці. За присутності Веріті вона сяяла, як запалена свічка. Я закривався, як міг, бо аж надто розумів, як тішать їх їхні ночі. Намагався сховатися від їхньої пристрасті, поринувши у близькість із Моллі. Врешті це викликало в мене почуття провини, бо Моллі була дуже задоволена моїм воскреслим запалом. Як би вона почувалася, дізнавшись, що це був не тільки мій запал?
Це Скілл. Мене перестерігали, розповідаючи про його сили й пастки, про те, як він може прикликати людину й висмоктати з неї все, крім голоду самого Скіллу. А про цю пастку ніхто й ніколи не попереджав. У якомусь сенсі я не міг дочекатися, коли Веріті від’їде, щоб знову мати змогу назвати мою душу своєю власною.
— Те, що ви робите у вежі, не є меншим завданням. Коли б люди могли зрозуміти, як ви спалюєте себе заради них…
— Лише ти мене аж надто добре розумієш. Ми зблизилися цього літа, хлопче. Більше, ніж я будь-коли вважав це можливим. Більше, ніж з будь-ким іншим після смерті твого батька.
Навіть більше, ніж ви можете підозрювати, мій принце. Але я не промовив цих слів.
— Так.
— Я попрошу тебе про послугу. Точніше, дві.
— Ви знаєте, що я вам не відмовлю.
— Ніколи не погоджуйся так легко. По-перше, опікуйся моєю пані. Вона вже краще знається на звичаях Оленячого замку, але все ще надто довірлива. Дбай про її безпеку, доки я повернуся.
— Ви могли б про це й не просити, мій принце.
— І друга. — Він глибоко вдихнув і видихнув. — Я хотів би також тут зостатися. У твоїй свідомості. Стільки, скільки це можливо.
— Мій принце, — завагався я. Він мав рацію. Цього я не хотів би йому дозволити. Але ж уже сказав, що виконаю його прохання. Я знав, що це мудра річ, якщо йдеться про благо королівства. Але якщо йдеться про мене? Я вже раніше відчував, як руйнуються межі моєї особистості під тиском присутності Веріті. І йдеться ж не про контакт упродовж годин і днів, а про тижні чи, ймовірно, місяці. Я міркував, що трапляється із членами групи Скіллу, чи можуть вони втратити
