Королівський убивця - Робін Хобб
Коли я дрімав поруч з нею в її ліжку, у безпеці й теплі, оповитий запахом її тіла і її трав, це її сила нас охороняла. Вона не мала Скіллу, вона не мала Віту. Її магія була сильнішою, і це вона сама її творила власною волею. Замикаючи й зачиняючи на засув двері за мною пізно вночі, вона перетворювала свою кімнату на світ і час, який належав тільки нам. Коли б вона сліпо віддала своє життя і щастя в мої руки, це було б нестерпно. Але насправді було ще гірше. Вона знала, що врешті-решт заплатить страшну ціну за відданість мені. Та ніколи не хотіла зі мною розлучитися. А я не був настільки мужнім, щоб відвернутися від неї і попросити, аби шукала для себе щасливішого життя. Упродовж моїх найсамотніших годин, коли їздив шляхами довкола Оленячого замку з сумками, повними отруєної їжі, то знав, що я боягуз і, ще гірше, злодій. Колись я сказав Веріті, що ніколи не черпатиму сили іншої людини для підживлення власної. Але щодня робив це з Моллі. Сувій вислизнув із моїх розслаблених пальців. Раптом мені здалося, що кімната мене душить. Я відсунув таблички і сувої, які намагався вивчити. За годину до вечері подався до кімнати Пейшенс.
Минув уже певний час, відколи я востаннє її відвідав. Але вітальня Пейшенс ніколи не мінялася, хіба що до звичного мотлоху додавався верхній шар, який відображав її останню пасію. Цей день не став винятком. Розвішані всюди для сушіння в’язки осінніх трав наповнювали кімнату своїми запахами. Коли я схилявся, щоб не зачепити їх головою, мені здавалося, наче йду крізь перевернутий догори дриґом луг.
— Ви трохи занизько їх повісили, — пожалівся я Пейшенс, коли вона ввійшла.
— Ні. Це тобі вдалося стати трохи зависоким. А тепер стань рівно і дозволь мені на тебе подивитися.
Я послухався, хоча акурат у мене на голові опинився жмут котячої м’яти.
— Добре. Хай там як, веслування задля вбивання людей упродовж цілого літа залишило тебе при доброму здоров’ї. Значно кращому, ніж у того хворобливого хлопця, що прийшов до мене минулої зими. Я ж тобі казала, що мої мікстури допоможуть. Ну, раз уже ти став таким високим, то допоможи мені все це розвісити.
Без подальших церемоній мене запряжено прив’язувати балдахінні шнурки всюди, де тільки можна було щось прив’язати, а тоді наказано чіпляти до них пучки трав. Коли я, на її вимогу, виліз на крісло, щоб повісити в’язку бальзаміну, вона з натиском спитала:
— Чого ти більше не стогнеш, як дуже стужився за Моллі?
— Хіба з цього буде якась користь? — тихо спитав я за мить. І зробив усе, що в моїх силах, аби це прозвучало приречено.
— Ні. — Вона трохи помовчала, наче щоб поміркувати. Вручила мені чергову в’язку листя.
— Оце, — сповістила вона мене, коли я прикріпляв те зілля, — плямолист. Дуже гіркий. Дехто каже, що він запобігає зачаттю у жінок. Але це не так. Принаймні це ненадійний засіб. Але якщо жінка надто довго його вживає, то може від цього занедужати.
Затим зробила паузу і ще щось обдумала.
— Можливо, якщо жінка нездужає, то їй не так легко зачати. Але я нікому не радила б цього. Принаймні нікому, чия доля мене обходить.
Я насилу зумів вдихнути й заговорити.
— То навіщо ж ви це сушите?
— Якщо полоскати горло відваром з нього, минає біль і запалення. Так сказала мені Моллі-свічкарка, коли я застала її за збиранням його в жіночому саду.
— Розумію.
Я прикріпив листя до шнурка, воно погойдувалося, наче тіло в петлі. Навіть його запах був гірким. І це я дивувався раніше, як Веріті не помічає того, що в нього просто перед очима? Чому я ніколи про це не подумав? Як вона мусила почуватися, боячись того, чого прагне законно одружена жінка? Чого даремно прагнула Пейшенс?
— … водорості, Фітце Чівелрі.
Я здригнувся.
— Даруйте?
— Я кажу, що коли ти матимеш вільне надвечір’я, то, можливо, назбираєш для мене водоростей? Таких чорних і поморщених. О цій порі року вони найкраще пахнуть.
— Спробую, — неуважно відповів я. Скільки років Моллі житиме в страху? Скільки гіркоти доведеться їй проковтнути?
— Куди ти дивишся? — спитала Пейшенс.
— Нікуди. А що?
— Я вже двічі просила тебе злізти з крісла, щоб ми могли його посунути. Маємо, знаєш, ще й інші в’язки, які слід розвішати.
— Даруйте. Минулої ночі я мало спав, тому сьогодні трохи отупілий.
— Я згодна. Тобі слід почати більше спати вночі. — Ці слова були промовлені з легким натиском. — А тепер злізь і пересунь крісло, щоб ми могли повісити цю м’яту.
За вечерею я небагато з’їв. Регал сидів сам на високому помості, мав похмурий вигляд. Звичне коло його підлабузників зібралося за столом, одразу ж під ним. Я не розумів, чого він вирішив їсти окремо. Звичайно, ранг йому це дозволяв, але навіщо така ізоляція? Він покликав до себе найулесливішого з менестрелів, яких привіз недавно до Оленячого замку. Більшість із них походила з Ферроу. Всі вони мали тамтешню носову вимову й віддавали перевагу довгому та наспівному епічному стилю. Один із менестрелів завів довгу розповідь про пригоду Регалового діда по матері. Мені геть не хотілося це слухати, а з тих слів, котрі все-таки до мене долітали, виходило, наче там загнали на смерть коня, щоб уполювати великого оленя, якому досі вдавалося втекти від цілого покоління мисливців. Нескінченно вихвалялося доблесне серце коня, який загинув з наказу свого пана. Не було жодного слова про дурість пана, що погубив таку тварину задля жилавого м’яса та пари рогів.
— Ти наче занедужав, — зауважив Барріч, зупинившись біля мене. Я встав, вийшов з-за столу й пішов з ним через залу.
— Надто багато речей слід обдумати. Забагато, щоб думати про всі одночасно. Інколи мені здається, що коли б я мав досить часу, аби зосередитися на одній проблемі, то міг би її розв’язати. А тоді брався б за інші.
— Усі в це вірять. Але це не
