Королівський убивця - Робін Хобб

— Як ви, можливо, пам’ятаєте, король Вайздом був першою шляхетною людиною Шести герцогств, що прийшла до нашого… до Гірського королівства не для того, щоб воювати проти нас. Тому наша історія добре його запам’ятала. Ці сувої, скопійовані із записаних за його часів, розповідають про його вчинки й подорожі в Гірському королівстві. А також дещо і про Старійшин.

Вона розгорнула останній сувій. Ми з Веріті обоє здивовано похилилися вперед. Карта. Поблякла від часу, ймовірно, неточно скопійована, але карта. Карта Гірського королівства із зазначеними на ній проходами та шляхами. І кілька нерівних ліній, що вели до земель за горами.

— Одна з цих доріг, зазначених тут, мусить вести до Старійшин. Бо я знаю гірські шляхи, а це не торгові гостинці, і вони не ведуть до жодного знайомого мені селища. І не збігаються бодай частково з тими шляхами, що відомі мені тепер. Це старші дороги та стежки. То навіщо б іще їх позначати, окрім як зобразити дороги короля Вайздома?

— Невже це так просто? — Веріті швидко підвівся і повернувся з кількома свічками, щоб краще роздивитися карту. Розгладив пергамент руками й похилився над ним.

— Тут нарисовано кілька стежок, що ведуть у Дощові нетрі. Якщо вся ця зелень є саме ними. Але схоже, що жодна з них, закінчуючись, не має нічого зазначеного. То звідки ж нам знати, котра це з них?

— Можливо, усі вони ведуть до Старійшин? — ризикнула припустити Кеттрікен. — Чому б вони мали мешкати всі разом?

— Ні! — випростався Веріті. — Принаймні дві з них мають щось зазначене при кінці. Або ж колись мали. Кляте чорнило вицвіло. Але щось там було. І я маю намір з’ясувати, що саме.

Навіть Кеттрікен була здивованою ентузіазмом у його голосі. А я взагалі був вражений. Сподівався, що він чемно її вислухає, а не всім серцем підтримає план, запропонований нею.

Він різко підвівся, швидко заходив по кімнаті. Енергія Скіллу променіла з нього, наче тепло з вогнища.

— На узбережжя вже прийшли справжні зимові шторми. Або ж прийдуть із дня на день. Якщо я швидко, упродовж кількох наступних днів, вирушу, то дістануся до Гірського королівства, доки переходи ще доступні. Можу прорватися до… до того, що там є, хай що б там було. І повернутися навесні. Можливо, з потрібною нам допомогою.

Я онімів. А Кеттрікен ще погіршила справу.

— Мій пане, я не мала наміру спонукати вас іти туди. Ви повинні зостатися. А я мушу йти. Я знаю гори, бо народилася там. У цій місцині вам не вижити. У цьому я повинна бути Жертовною.

Я з полегшенням побачив, що Веріті остовпів так само, як я. Можливо, почувши це з її вуст, зрозумів, на яку неможливу річ наважився. Поволі похитав головою. Стиснув обидві її долоні своїми і серйозно на неї глянув.

— Моя королево-в-очікуванні, — зітхнув він. — Я мушу це зробити. Я. Я стільки разів підводив Шість герцогств. І тебе. Коли ти вперше прибула сюди, щоб стати королевою, я не міг витерпіти твоїх розмов про Жертовних. Думав, що це ідеалістичні дівочі фантазії. Але це не так. Ми тут так не кажемо, але так почуваємо. Я навчився цього від своїх батьків: ставити інтереси Шести герцогств вище, ніж свої власні. Намагався так чинити. Але тепер бачу, що завжди висилав інших замість себе. Я сидів і скіллив, це правда, і ти маєш уявлення, чого це мені коштувало. Це послані мною моряки та солдати віддавали життя за Шість герцогств. Навіть свого рідного небожа змушував виконувати для себе брудну і криваву роботу. Та, незважаючи на тих, ким я пожертвував, наше узбережжя не стало безпечним. Тепер дійшло до останнього шансу, до цієї складної речі. Невже я маю вислати мою королеву, щоб вона зробила це за мене?

— Можливо, — голос Кеттрікен захрип від хвилювання. Вона глянула на вогонь і запропонувала: — Можливо, їдьмо разом?

Веріті поміркував. Справді глибоко це обдумував, і я бачив: Кеттрікен розуміє, що він сприйняв її прохання серйозно. На обличчі королеви почала з’являтися усмішка, але вона зникла, коли він повільно похитав головою.

— Я не зважуся на це, — тихо сказав Веріті. — Хтось мусить залишитися. Хтось, кому я довіряю. Король Шрюд… мій батько почувається недобре. Я боюся за нього. За його здоров’я. За моєї відсутності і на час хвороби мого батька хтось мусить зайняти моє місце.

Вона глянула вбік.

— Я воліла б піти з тобою, — затято промовила.

Я відвів погляд, а він потягся, узяв її за підборіддя, щоб глянути їй в очі.

— Знаю, — спокійно сказав він. — Це жертва, про яку я мушу тебе попросити. Зостатися тут, коли ти воліла б піти. Знову бути самій. З огляду на Шість герцогств.

Щось у ній завмерло. Схилила голову, погоджуючись з його волею, а плечі її опустилися. Коли Веріті пригорнув її до себе, я тихо підвівся, забрав із собою Розмері, і ми залишили їх самих.

Того пополудня я із запізненням сидів у своїй кімнаті над сувоями й табличками, коли в моїх дверях з’явився паж.

— Вам слід прибути до королівських покоїв через годину після вечері — оце єдина звістка, яку він мені приніс.

Я почувся недобре. Минуло два тижні від часу моїх останніх відвідин його кімнат. Я не хотів ні постати перед королем знову, ні сперечатися з ним. Якщо він викликає мене, щоб наказати залицятися до Целеріті, то не знаю, що скажу або зроблю. Я боявся втратити контроль над собою. Рішуче розгорнув один із сувоїв про Старійшин і спробував його вивчати. Безнадійно. Я бачив лише Моллі.

Упродовж коротких ночей, які ми ділили з того дня на пляжі, Моллі відмовлялася від подальших розмов зі мною на тему Целеріті. Це в певному сенсі було полегшенням. Але вона також перестала піддражнювати мене тим, чого вимагала б від мене, якби я справді був її чоловіком, і мріями про наших майбутніх дітей. Мовчки відмовилася від надії, що ми колись станемо подружжям. Мене ж така думка доводила до краю шаленства. Моллі не докоряла мені, бо знала, що це не мій вибір. Навіть не питала, що з нами сталося. Мені здавалося, що вона, як Нічноокий,