Королівський убивця - Робін Хобб

Моллі глянула на мене й голосно засміялася з недовірливої міни на моєму обличчі.

— Казала, — піддражнювала вона мене, — що він не марнував часу між жеребцями, навчившись їхніх прийомів. Розповіла, що тиждень носила на раменах сліди його зубів.

— Це неможливо, — заявив я. Мої вуха палали з образи за Барріча. — Він не міг скривдити жінки, хай яким п’яним був.

— Дурненький! — Моллі покрутила головою, заплітаючи тим часом своє волосся спритними пальцями. — Ніхто не казав, що вона була скривджена.

Соромливо на мене глянула.

— Або незадоволена.

— І все-таки не вірю, — наполягав я. Барріч? І жінці це сподобалося?

— Він справді має маленький шрам тут, у формі півмісяця? — Вона поклала долоню високо на моєму стегні та глянула на мене з-під вій.

Я роззявив було рота і знову закрив його.

— Не можу повірити, що жінки про таке розмовляють, — сказав я нарешті.

— У двірській пральні мало про що інше й розмовляють, — спокійно втаємничила мене Моллі.

Хоч як я стримував язика, але не зумів перебороти цікавості.

— А що кажуть про Гендза?

Коли ми разом працювали у стайнях, його розповіді про жінок завжди мене дивували.

— Що він має гарні очі та вії, але все інше слід би помити. Кілька разів.

Я радісно засміявся і вирішив зберегти ці слова в пам’яті на випадок, коли він знову почне вихвалятися.

— А Регал? — заохотив я її.

— Регал. Уммм, — вона мрійливо мені усміхнулася, а тоді розреготалася з моєї міни. — Про принців ми не розмовляємо, мій любий. Тримаємося певних правил.

Я притягнув її до себе й поцілував. Вона притулилася до мене, і ми лежали під блакитним склепінням неба. Мир, що так довго тікав від мене, наповнив мене по вінця. Я знав: ніщо не може нас розділити. Ні плани королів, ні примхи долі. Мені здалося, що нарешті настав належний час, щоб розповісти їй про мої проблеми зі Шрюдом і Целеріті. Вона, тепла й розслаблена, лежала поруч і мовчки слухала, коли я виливав їй душу, розповідаючи про безумні королівські плани, і про своє незручне становище, і про викликану цим гіркоту. Мені й на думку не спадало, який я ідіот, аж доки не відчув, що тепла сльоза спливає мені на шию, а тоді скочується з неї.

— Моллі? — здивовано спитав я, сівши, щоб глянути на неї. — Що не так?

— Що не так? — На цих словах її голос знявся вгору. Вона судомно зітхнула. — Лежиш біля мене й кажеш, що ти обіцяний іншій. А потім питаєш мене, що не так.

— Єдина, кому я обіцяний, — це ти! — твердо промовив я.

— Це не так просто, Фітце Чівелрі. — Її очі були дуже широкими й серйозними. — Що ти зробиш, якщо король накаже тобі залицятися до неї?

— Перестати митися? — запропонував я.

Я сподівався її розсмішити. Натомість вона відсунулася далі. Глянула на мене з величезним сумом.

— Не маємо жодних шансів. Жодної надії.

Ніби бажаючи підтвердити її слова, небо над нами зненацька потемніло, і подув шквальний вітер. Моллі схопилася на ноги, підняла плащ і струсила з нього пісок.

— Я промокну. Мені вже кілька годин тому треба було бути в Оленячому замку.

Говорила це таким рівним голосом, наче то були єдині її проблеми.

— Моллі, їм довелося б мене вбити, щоб відірвати від тебе, — сердито промовив я.

Вона зібрала свої покупки.

— Фітце, кажеш, як дитина, — спокійно заговорила вона. — Нерозумна, вперта дитина.

Почали падати перші краплі дощу, стукочучи, як камінці. Робили ямки в піску і невдовзі перетворилися на зливу. Її слова змусили мене завмерти. Я не в змозі був навіть уявити гіршої речі, яку вона могла б мені сказати.

Я стягнув червону верету і струснув з неї пісок. Моллі щільно закуталася в плащ, який лопотів під ударами вітру.

— Краще нам не повертатися разом, — зауважила вона. Підійшла до мене і стала навшпиньки, поцілувавши край мого підборіддя. Я не міг вирішити, на кого більше серджуся: на короля Шрюда, який заварив усю цю кашу, чи на Моллі, яка в це повірила. Тому й не повернув їй поцілунку. Вона нічого з цього приводу не сказала, а квапливо пішла. Легко піднялася скельним схилом і зникла з очей.

Уся радість мого пополудня розвіялася. Те, що було досконалим, як блискуча мушля, лежало тепер розтоптане в мене під ногами. Я невтішно йшов додому крізь поривчастий вітер і дощ. Не зв’язав волосся, і довгі пасма шмагали мене по обличчі. Мокра верета тхнула так, як лише може тхнути вовна, і зафарбувала мені руки криваво-червоним кольором. Я пішов до своєї кімнати й обсушився, а тоді розважався, старанно готуючи ідеальну отруту для Воллеса. Таку, щоб перед смертю він звивався від болю в нутрощах. Добре змішавши порошок і висипавши його у скручений пакетик, я відклав свій витвір і задумався. Якийсь час міркував, чи самому його не проковтнути. Натомість узяв голку з ниткою, щоб вшити в манжет внутрішню кишеню, де міг би його носити. Я міркував, чи колись цим скористаюся. Це міркування змусило мене почуватися більшим боягузом, ніж будь-коли досі.

Я не спустився обідати. І не піднявся до Моллі. Розчинив віконниці й дав шторму залити підлогу дощем. Дозволив погаснути вогню в каміні й не запалив жодної свічки. Час мені здавався саме годящим для таких жестів. Коли Чейд відчинив для мене свій прохід, я й вухом не повів. Сидів у ногах ліжка, втупившись у дощ.

За якийсь час я почув невпевнені кроки на сходах. Чейд з’явився у моїй похмурій кімнаті, наче примара. Глянув на мене, тоді щільно закрив і зачинив віконниці. Накинувши на них гачок, сердито мене спитав:

— Ти хоч уявляєш, якого протягу наробив у моїх кімнатах?

Коли я не відповів, він підняв голову й обнюхав усе довкола, наче вовк.

— Ти працював тут з аконітом? — раптом спитав він. Став переді мною. — Фітце, ти ж не наробив жодних дурниць, правда?

— Дурниць? Я? — Мене душив сміх.

Чейд схилився і глянув мені в обличчя.

— Ходімо до мене, — сказав він майже по-дружньому. Взяв мене за руку, і я пішов з ним.

Весела кімната, потріскує вогонь, миска стиглих осінніх плодів. Це так суперечило моїм почуттям,