Королівський убивця - Робін Хобб

було їй дати, — що таким було бажання Веріті, — зовсім її не задовольняла. Наші короткі побачення стали набувати наперед визначеного характеру. Ми зустрічалися в бурі пристрастей, знаходили недовгий спокій одне в одному, а тоді починали сваритися. Моллі була самотньою, ненавиділа життя служниці, мізерна сума, яку вона могла відкласти, дуже повільно зростала, сумувала за мною, то чому ж я мусив постійно відходити, якщо був єдиною річчю, що робила її життя стерпним? Якось запропонував їй гроші, зароблені на борту корабля, але вона так застигла, наче я назвав її шльондрою. Вона нічого не візьме від мене, доки ми не станемо подружжям перед усім світом. А я не міг їй дати жодної справжньої надії, коли б це могло статися, як не знайшов і нагоди виявити їй плани Шрюда стосовно мене й Целеріті. Нас так багато розділяло, що ми перестали розуміти повсякденне життя одне одного, а зустрівшись, без кінця гризли гірку шкірку тих самих аргументів.

Однієї ночі, прийшовши до неї, я побачив, що її волосся перев’язане червоними стрічками, а з вух звисали й похитувалися зграбні срібні сережки у формі вербових листочків. Від вигляду Моллі в її тодішній одежі — простій білій нічній сорочці — мені перехопило дух. Пізніше, у спокійнішу мить, коли ми вже мали досить дихання для розмов, я похвалив її сережки. Вона простосердо сказала, що їх подарував Регал, коли купував востаннє у неї свічки. Сказав, що дуже задоволений її витворами й відчуває, що плата за такі гарні пахучі свічки була недостатньою. Вона гордо усміхнулася, розповідаючи мені це, гралася пальцями моїм вояцьким хвостом, а її власне волосся і стрічки в неладі лежали на подушках. Не знаю, що Моллі побачила на моєму обличчі, але від цього видовища їй розширилися очі, і вона відсахнулася від мене.

— Ти береш подарунки від Регала? — холодно спитав її я. — Не хочеш прийняти від мене жодної чесно заробленої монети, але береш коштовності у цього…

Я балансував на краю зради, але не міг знайти слова, аби виразити, що про нього думаю.

Моллі примружила очі, і тепер настала моя черга відсахнутися.

— А що я мала йому сказати? Ні, сір, не можу прийняти вашої щедрості, доки ви зі мною не поберетесь? Між Регалом і мною немає того, що між нами з тобою. Це лише подарунок від клієнта на знак вдячності, такі часто роблять умілим ремісникам. Як ти думаєш, чого він мені їх дав? В обмін за мою прихильність?

Ми втупили очі одне в одного, і нарешті мені вдалося вимовити щось таке, що вона могла прийняти за перепросини. Але потім я зробив помилку, натякнувши, що, можливо, він дав їй це лише для того, щоб мені дошкулити. Тоді вона захотіла знати, звідки Регалові відомо, що між нами відбувається, і невже її праця така убога, що не заслуговує навіть сережок. Досить сказати, що за той короткий час, який нам зостався, щоб бути разом, ми залагоджували наші суперечки, як могли. Але склеєний горщик ніколи вже не буде таким міцним, як цілий, і я повернувся на корабель дуже самотнім, наче й зовсім не був з нею.

У часи, коли я налягав на весло, точно тримав ритм і намагався взагалі ні про що не думати, мені часто бракувало Пейшенс і Лейсі, Чейда, Кеттрікен, та навіть і Барріча. Того літа мені вдалося лише кілька разів відвідати нашу королеву-в-очікуванні, і щоразу вона гуляла в саду на вершині вежі. Це було чудове місце, але, попри всі її зусилля, геть не схоже на інші сади Оленячого замку, які будь-коли існували. Кеттрікен була надміру горянкою, щоб цілковито перейняти наші звичаї. У тому, як вона добирала й розміщувала рослини, була шляхетна простота. Додала туди простих каменів, а на них розклала голі гілки плавника, вигнуті й вигладжені морем. Це все разом створювало сувору красу. Я міг там спокійно медитувати, але це не було місце, де можна насолоджуватися теплим літнім вітром. І гадаю, що Веріті пам’ятав його саме таким. Кеттрікен була зайнята садом і тішилася ним, але він не пов’язав її з Веріті, як вона колись сподівалася. Королева була такою ж гарною, як завжди, але тепер її блакитні очі сіро хмарилися від турбот і смутку. Чоло її так часто морщилося, що, коли розслабляла обличчя, видно було білі риски на шкірі, яких ніколи не торкалося сонце. Під час наших зустрічей вона часто відпускала більшість своїх дам і розпитувала мене про дії «Раріска» так детально, наче сама була Веріті. Коли я закінчував свій звіт, Кеттрікен стискала губи у тверду лінію і дивилася з-над краю вежі туди, де море сходилося з небом. Якось ополудні, під кінець літа, коли вона так стояла й дивилася, я насмілився підійти до неї, щоб попросити пробачення і дозволу повернутися на корабель. Вона майже не почула моїх слів. Натомість тихо сказала:

— Мусить бути якийсь остаточний розв’язок. Ні, далі так не можна. Мусить існувати спосіб це закінчити.

— Невдовзі настануть осінні шторми, моя пані королево. Ось уже приморозок торкнувся деяких ваших лоз. Шторми ніколи не відстають надовго від перших холодів, а разом з ними до нас приходить спокій.

— Спокій? Ха. — Вона недовірливо пирхнула. — Невже це спокій: лежати без сну й міркувати, хто ще загине й де вони нападуть наступного року? Це не спокій. Це тортури. Мусить існувати спосіб покласти край червоним кораблям. І я маю намір знайти його.

Ці слова прозвучали майже як погроза.

Розділ 17

Інтерлюдії

З каменю були їхні кості, з блискучого, покритого прожилками каменю Гір. Їхня плоть — із сяючих солей землі. Але серця їхні зроблено із сердець мудрих людей.

Здалеку прийшли ці люди, і тяжкою була їхня дорога. Не вагалися відпустити своє життя, коли воно їх утомило. Закінчили свої дні й розпочали вічність, відкинули плоть і вдяглися у камінь, випустили з рук зброю і знялися на нових крилах. Старійшини.

Коли нарешті король мене викликав, я пішов до нього. Як я собі й пообіцяв, після того пополудня ніколи не приходив добровільно в його кімнати. Мене все ще переповнювала гіркота через його домовленість із герцогом Бронді про нас із Целеріті. Але виклик від короля не можна було проігнорувати, незалежно від того, який гнів колотився у мене всередині.

Він послав по мене осіннього ранку. Минуло щонайменше два місяці, відколи