Королівський убивця - Робін Хобб

Коли я проходив під деревами, з них падали краплі води й пожовкле листя. Птахи чисто й радісно оспівували несподіваний перепочинок від зливи. Сонце пригрівало, і все довкола виблискувало вологою, а земля розкішно парувала. Попри моє сум’яття, краса того дня мене зворушила.

Останні зливи відмили Баккіп дочиста. Я опинився на ринку серед рухливого натовпу. Всюди люди поспішали, щоб зробити покупки й повернутися додому, перш ніж шторм знову нас затопить. Добродушна діловитість і дружня балачка не пасували до мого кислого настрою, а я дивився на ринок, доки не побачив яскравого червоного плаща й каптура. Моє серце тьохнуло. У Твердині Моллі могла носити служницьку синь, але на ринок досі вдягала свого старого червоного плаща. Без сумніву, Пейшенс вислала її у справах під час цієї перерви між дощами. Я, непомічений, спостерігав, як вона затято торгується за пачку пряного чаю із Чалседу. Милувався її підборіддям, коли вона струшувала головою в бік купця. Тут мені сяйнула певна ідея — і моє серце ожило.

Я мав у кишенях кілька монет: мою платню гребця. Купив чотири солодкі яблука, дві булочки з порічками, пляшку вина і трохи гостро приправленого м’яса. А ще торбинку зі шнурком, щоб усе це носити, і товсту вовняну верету. Червону. Я мусив використати всю Чейдову науку, щоб зробити покупки й не випустити Моллі з поля зору, зоставшись при цьому непоміченим. Ще тяжче було непомітно йти слідом за нею, коли вона зайшла до модистки, щоб купити шовкову стрічку, а тоді поверталася до Оленячого замку. На одному з вигинів дороги, у тіні дерев, я її наздогнав. Зойкнула, коли підбіг ззаду, підхопив її на руки, обійняв і різко закрутив. Потім я опустив її на землю, давши стати на власні ноги, і міцно поцілував. Не можу сказати, чому поцілунок надворі й за білого дня геть інакше смакував. Знаю лише, що я зненацька забув про всі свої клопоти.

Я глибоко їй уклонився.

— Чи моя пані зволить прилучитися до короткої трапези?

— Ой, ми не можемо, — відповіла вона, але її очі сяяли. — Нас побачать.

Я влаштував справжній спектакль, озираючись довкола, а тоді вхопив її за руку й відтягнув з дороги. Під деревами було небагато чагарнику. Я квапливо повів її крізь задощене листя дерев, через звалений стовбур і крізь клаптик мокрого оленячого жостеру, що чіплявся за наші ноги. Діставшись краю скель над шелестким і гуркітливим океаном, ми, як діти, злізли кам’яним схилом униз і опинилися на маленькому піщаному пляжі.

У цьому закутку затоки хвилі накидали плавнику. Скельний козирок зберіг латочку піску та сланцю майже сухою, але пропускав сонячне проміння. Сонце напрочуд тепло гріло. Моллі забрала в мене торбину з їжею та верету, а мені наказала назбирати дров для багаття. Але врешті це вона підпалила вогкі дрова. Через сіль полум’я було зеленим і блакитним. Давало досить тепла, щоб ми обоє поскидали свої плащі й каптури. Чудово було сидіти з нею і дивитися на неї просто неба, під сонцем, що зблискувало на її волоссі, під вітром, що рум’янив їй щоки. Чудово було голосно сміятися, перекрикуючи чайок і не боячись когось розбудити. Ми пили вино з пляшки, їли пальцями, а тоді спустилися до краю хвиль, щоб вимити липкі руки.

Потім ми трохи полазили між камінням і плавником, шукаючи викинутих штормом скарбів. Я не почувався так відтоді, відколи повернувся з гір, а Моллі наче знову стала диким дівчам із часів нашого дитинства. Волосся їй розпустилося і розвівалося на вітрі, закриваючи обличчя. Вона послизнулася, коли я її доганяв, і впала у залишену припливом калюжу. Ми повернулися до верети, і вона зняла своє взуття та панчохи, щоб висушити біля вогню. Лягла на верету горілиць і потяглася.

Раптом мені здалося, що скинути одяг — це дуже добра думка.

Моллі не була в цьому настільки впевнена.

— Під цим покривалом стільки ж каміння, скільки й піску. Я не хочу повертатися з синцями на спині.

Я схилився над нею і поцілував.

— Хіба ж я цього не вартий? — переконливо спитав я.

— Ти? Звичайно ні!

Зненацька завдала мені поштовху, що звалив мене на плечі. Затим сміливо кинулася на мене зверху.

— Зате я варта.

Глянула на мене з такими дикими іскрами в очах, що мені перехопило дух. Коли вона немилосердно мене захопила, я зрозумів, що мала рацію — і стосовно каміння, і стосовно того, чи варта вона синців. Я ніколи не бачив нічого такого прекрасного, як небесна блакить, що просвічувала крізь водоспад її волосся над моїм обличчям.

Потім вона лежала, більше ніж наполовину вклавшись поверх мене, і ми разом дрімали під свіжим пахучим вітерцем. Нарешті сіла, тремтячи, і почала натягати на себе одяг. Я з нехіттю дивився, як вона знову зашнуровує блузку. Темрява та полум’я свічок і так забагато від мене приховували. Вона глянула вниз, зустрілася з моїм приголомшеним поглядом, показала мені язика, а тоді зупинилася. Моє волосся вивільнилося з хвоста. Вона потягла його вперед, щоб обрамити ним моє обличчя, а тоді закрила моє чоло складкою свого червоного плаща. Труснула головою.

— З тебе вийшла б напрочуд простакувата дівчина.

Я пирхнув.

— Як мужчина я теж не кращий.

Вона мала вигляд ображеної.

— Про тебе незле відгукуються. — Вона провела пальцем по м’язах моїх грудей. — Якось двірські пралі казали, наче ти — найкраще, що вийшло зі стаєнь після Барріча. Думаю, це все твоє волосся. Воно м’якше, ніж у більшості тутешніх чоловіків.

Накрутила пасмо мого волосся на пальці.

— Барріч? — мовив я, знову пирхнувши. — Не скажеш мені, за що жінки його вихвалюють!

Вона звела брову.

— Чому ні? У нього гарна статура, він чистий, має добрі манери. Гарні зуби, а які очі! Звичайно, його напади чорного гумору лякають, але не одна хотіла б спробувати своїх сил, щоб їх роз’яснити. Того дня дівчата-пралі погодилися, що, коли б так він опинився у їхній постелі, вони не поспішали б його звідти проганяти.

— Але таке навряд чи трапиться, — зауважив я.

— Ні, — погодилася вона замислено. — Це була чергова річ, щодо якої вони не сперечалися. Лише одна запевняла, що колись мала його, та й то зізналася, що він був тоді дуже п’яним. Думаю, вона казала