Королівський убивця - Робін Хобб

— Насправді, — раптом зауважила Пейшенс, погойдуючись на каблуках, — Вайздом так і не повернувся до Оленячого замку. Старійшини прийшли до його дочки, принцеси Майндфул Уважної, і запропонували союз їй.

— Звідки у вас ці відомості? — спитала Кеттрікен.

Пейшенс знизала плечима.

— Старий менестрель мого батька завжди співав це так.

І спокійно повернулася до обв’язування мотузкою пучка соломи.

Кеттрікен на мить задумалася. Вітер висмикнув їй із зачіски довге пасмо волосся і кинув на обличчя. Вона глянула на мене крізь цю бліду сітку.

— Неістотно, що легенди розповідають про їхнє повернення. Якщо король колись їх шукав, а вони надали допомогу, то чи не думаєш, що вони могли б вчинити це знову, якби король знову їх попрохав? Або королева?

— Можливо, — неохоче промовив я. Про себе ж міркував, чи королева не занудьгувала за вітчизною і чи не шукає приводу для відвідин. У народі вже заговорили, що вона не вагітніє. Хоча тепер їй прислуговувало багато леді, вона насправді не мала улюблениць, які стали б їй справжніми друзями. Здогадуюсь, що їй було самотньо.

— Я думаю… — чемно почав я, міркуючи, як сформулювати заперечну відповідь.

Скажи їй, що вона мусить прийти до мене і порозмовляти про це. Я хочу більше знати про те, що вона розшукала.

Думка Веріті дрижала від збудження. Це мене занепокоїло.

— Я гадаю, що ви повинні викласти свою думку королю-в-очікуванні й обговорити її з ним, — слухняно запропонував їй.

Вона довго мовчала. Коли заговорила, її голос був дуже тихим, лише для моїх вух.

— Я так не думаю. Він вирішить, що це чергові мої дурощі. Трохи послухає, тоді почне роздивлятися карти на стіні або пересувати речі на столі, чекаючи, доки я закінчу, щоб можна було усміхнутися, кивнути й відіслати мене до моїх справ. Ще раз.

Остання фраза прозвучала хрипко. Вона відкинула волосся з обличчя і витерла очі. Затим відвернулася від мене і знову вдивлялася в море, така ж далека, як Веріті, коли він скіллив.

Вона плаче?

Я не зумів приховати від Веріті моє роздратування через те, що це виявилося для нього несподіванкою.

Приведи її до мене. Зараз, негайно!

— Моя королево?

— Хвилинку.

Кеттрікен глянула в мій бік. Потім ледь відвернула обличчя, наче щоб почухати ніс. Але я знав, що вона витерла сльози.

— Кеттрікен, — зважився я на фамільярність, якої не дозволяв собі місяцями. — Ходімо зараз до нього з цією думкою. Негайно. Я піду з вами.

Вона заговорила невпевнено, не повертаючись, щоб подивитися на мене.

— Ти не вважаєш це дурощами?

Я нагадав собі, що не повинен брехати.

— Думаю, що в теперішній ситуації ми мусимо обміркувати всі можливі джерела допомоги.

Сказавши ці слова, я виявив, що сам у них вірю. Хіба ж Чейд і блазень не натякали, ні, благали саме про це? Можливо, це ми з Веріті були короткозорими?

Вона судомно зітхнула.

— Тоді так і зробімо. Але… тобі доведеться почекати мене перед моєю кімнатою. Я мушу вибрати кілька сувоїв, щоб показати йому. Це забере кілька хвилин.

Вона повернулася до Пейшенс і заговорила голосніше:

— Леді Пейшенс, можна попросити вас закінчити з цими рослинами замість мене? Я мушу зайнятися іншими справами.

— Звичайно, моя королево. Із задоволенням.

Ми залишили сад, і я пішов за нею до її кімнат. Чекав довше, ніж кілька хвилин. Коли вона з’явилася, з нею була маленька служниця Розмері, що мала нести сувої. Кеттрікен змила з рук землю. А ще змінила сукню, крапнула парфумів, прибрала волосся і вдягла прикраси, які прислав їй Веріті на їхні заручини. Вона обережно усміхнулася, коли я на неї глянув.

— Моя пані королево, ваша краса сліпить очі, — насмілився сказати я.

— Ти мені лестиш, наче Регал, — проголосила вона й поспішила коридором, але рум’янець зігрів її щоки.

Вона так одяглася, щоб просто порозмовляти зі мною?

Вона так одяглася, щоб вам сподобатися.

Чому той, хто так вправно читає думки чоловіків, геть не розуміє жінок?

Можливо, він мав надто мало часу, щоб їх збагнути.

Я загородив свідомість, закривши власні думки, і поспішив за моєю королевою. Ми підійшли до кабінету Веріті саме вчасно, щоб побачити, як звідти виходить Чарім. Він ніс цілий оберемок прання. Це здавалося дивним, доки нас не впущено. Веріті мав на собі м’яку сорочку з блідо-синього полотна, а в повітрі відчувалися змішані запахи лаванди й кедра. Це нагадало мені скриню для одягу. Його волосся і борода були гарно причесані, хоча я добре знав, що вони ніколи не залишаються такими довше, ніж кілька хвилин. Коли Кеттрікен сором’язливо підступила, щоб привітати свого короля реверансом, я побачив Веріті таким, яким не бачив його вже кілька місяців. Літо скіллення знову його винищило. Гарна сорочка висіла на ньому мішком, а пригладжене волосся мало стільки ж сивого, як і чорного. Довкола його очей і губ теж з’явилися зморшки, яких я ніколи раніше не помічав.

То я маю такий поганий вигляд?

Не для неї, — нагадав я йому.

Коли Веріті взяв її за руку і притягнув, садовлячи поруч із собою, на лаві біля каміна, вона глянула на нього з жадобою настільки ж глибокою, як і його потяг до Скіллу. Коли він підняв долоню Кеттрікен для поцілунку, її пальці вчепилися за його руку, а я відвів погляд. Можливо, Веріті не помилявся щодо моєї вразливості на Скілл. Почуття Кеттрікен зминали мене з такою ж силою, як і шаленство моїх колег по команді під час битви.

Я відчув здивування Веріті. Тоді він жорстко наказав мені «Закрийся», і я зостався сам у своїй свідомості. Якийсь час стояв нерухомо, приголомшений його раптовим відходом. «Він справді гадки не мав», — подумав я і втішився, що ця думка зосталася зі мною.

— Мій пане, я прийшла попросити кількох хвилин вашого часу… для думки, яку маю.

Доки Кеттрікен тихо це говорила, її очі нишпорили по його обличчі.

— Звичайно, — погодився Веріті. Він глянув на мене. — Фітце Чівелрі, ти приєднаєшся до нас?

— Якщо накажете, мілорде.

Я сів на стільці з другого боку вогнища. Підійшла Розмері й стала біля мене зі своїм оберемком сувоїв. Я підозрював, що їх нагарбав у моїй кімнаті блазень. Але Кеттрікен, розпочавши розмову