Королівський убивця - Робін Хобб

Його військові судна були його мрією. Він покладав на них усі свої надії. Вірив, що зуміє позбутися піратів зі свого узбережжя і здобуде успіх, який дасть змогу посилати власні сили на територію ворожих остров’ян навіть під час найсуворіших зимових штормів. Але, попри початкові перемоги, наші кораблі ніколи не здобули сподіваного панування над узбережжям. Рання зима застала Веріті з флотом із п’яти кораблів, два з яких недавно зазнали серйозних ушкоджень. Одним із неушкоджених був здобутий червоний корабель, який переоснащено і вислано з командою для допомоги в патрулюванні та ескортуванні торгових суден. Коли нарешті повіяли осінні вітри, лише один із королівських капітанів виразив достатню довіру до вміння своєї команди, а його корабель був готовим вчинити наїзд на узбережжя остров’ян. Інші капітани вимагали бодай однієї зими для мореплавства вздовж нашого суворого узбережжя і ще одного літа вправлянь у техніці, перш ніж братися за таку амбітну мету.

Веріті не посилав неохочих, але й не приховував свого розчарування. Він ясно це показав, споряджаючи єдиний охочий корабель, бо «Помсту», як було перейменоване судно, добре забезпечено. Добраній капітаном команді надано найкращу нову зброю від найуміліших ремісників. При виході корабля в море влаштовано доволі бучну церемонію, учасником якої був навіть король Шрюд, попри поганий стан свого здоров’я. Сама королева прикріпила до щогли корабля пір’я чайки, яке, за повір’ям, обіцяло судну швидке й безпечне повернення до материнського порту. Відплиття «Помсти» супроводжувалося гучними оваціями, а за здоров’я капітана та команди того вечора проголошено чимало тостів і випито чимало келихів.

За місяць потому, на розчарування Веріті, отримано звістку, що корабель, за описами схожий на «Помсту», розбишакує у спокійних водах на південь від Шести герцогств, завдаючи чимало клопотів купцям із Бінтауна та Держав Чалседу. Були це єдині відомості, які дісталися до Оленячого замку, і про капітана, і про команду, і про корабель. Дехто винуватив у цьому остров’ян, що входили до складу залоги, але на кораблі було стільки ж добрих громадян Шести герцогств, а капітан виріс у Баккіпі. Це стало нищівним ударом по гордості Веріті та повазі народу до нього. Дехто вважає, що саме тоді він вирішив пожертвувати собою, сподіваючись так знайти остаточний розв’язок.

Я думаю, що принца схилив до цього блазень. Безперечно, він провів багато годин разом із Кеттрікен, у саду на вершині вежі, а його захоплення тим, що вона там створила, не було вдаваним. Багато доброї волі можна здобути щирим компліментом. Під кінець літа королева не лише сміялася з жартів, якими він розважав її саму та її леді, але й, за його намовами, стала частою гостею у королівських покоях. Як королева-в-очікуванні, була невразлива на гумори Воллеса. Кеттрікен зобов’язалася сама змішувати настої та мікстури для зміцнення короля Шрюда, і якийсь час здавалося, що під її опікою і доглядом король подужчав. Думаю, тоді блазень і вирішив, що завдяки Кеттрікен здобуде те, на що виявилися неспроможними ми з Веріті.

Вона вперше заговорила про це одного вечора наприкінці осені. Я був тоді з нею на вершині вежі й допомагав їй зв’язувати пучки соломи та обкладати ними теплолюбні рослини, щоб вони краще могли витримати зимові сніги. Так постановила Пейшенс, і вони з Лейсі виконували таку ж роботу на грядці витких лоз позаду мене. Пейшенс, хоч яка несмілива, стала частою порадницею королеви Кеттрікен у всьому, що стосувалося садівництва. Маленька Розмері, стоячи поруч зі мною, подавала мені мотузку, коли я цього потребував. Зоставалися ще дві чи три інші леді Кеттрікен, тепло одягнені. Але вони були на іншому кінці саду й тихо там перемовлялися. Решту королева відіслала до їхніх вогнищ, помітивши, як вони тремтять і хухають на пальці. Мої оголені руки майже закостеніли, так само, як вуха, але Кеттрікен, схоже, почувалася прекрасно. Як і Веріті, схований десь у моїй свідомості. Він наполіг, щоб я знову брав його з собою, коли виявив, що й далі виходжу сам проти перекованих. Я ледве помічав його присутність. Та все-таки зауважив його здивування, коли Кеттрікен, обв’язуючи чергову рослину, підтримувану мною, спитала, що мені відомо про Старійшин.

— Доволі мало, моя пані королево, — чесно відповів я і вкотре пообіцяв собі зайнятися давно знехтуваними рукописами й сувоями.

— А чого ж так? — вимогливо спитала вона.

— Власне кажучи, про них небагато написано. Я думаю, колись відомості про них були такими звичними, що не вимагали записування. А ті крихти, які про них збереглися, розпорошені по всіх усюдах, а не зосереджені в одному місці. Потрібен учений, щоб вишукати все вціліле.

— Такий учений, як блазень? — терпко спитала вона. — Мені здається, що він знає про них більше, ніж будь-хто інший, кого я питала.

— Ну що ж. Він любить читати, знаєте, і…

— Годі про блазня. Я хочу порозмовляти з тобою про Старійшин, — різко перебила вона.

Мене вразив її тон, але тоді я побачив, як її сірі очі вдивляються в море. Вона не збиралася ні дорікати мені, ні бути зі мною грубою. Просто прагнула дістатися мети. Я зауважив, що за кілька місяців вона стала більш упевненою в собі. Більше королевою.

— Мені дещо відомо, — невпевнено запропонував я.

— Мені теж. Давай спробуємо, чи збігається те, що відомо кожному з нас. Я почну.

— Як бажаєте, моя королево.

Вона прокашлялася.

— Багато років тому короля Вайздома облягали й терзали морські пірати. Коли всі інші засоби оборони провалилися і він побоювався, що наступного літа за доброї погоди настане кінець Шести герцогствам і дому Провісників, то вирішив провести зиму, розшукуючи легендарний народ Старійшин. Чи досі все збігається?

— Переважно. Наскільки я чув, легенди називають їх не народом, а радше богами. А люд Шести герцогств завжди вважав Вайздома якимось релігійним фанатиком, майже божевільним, якщо йшлося про такі справи.

— Пристрасних людей та візіонерів часто вважають божевільними, — спокійно поінформувала вона мене. — Я продовжу. Якось восени він покинув свій замок, знаючи лише те, що Старійшини жили в Дощових нетрях за найвищими вершинами Гірського королівства. Якимось чином він їх знайшов і добився союзу з ними. Повернувся до Оленячого замку, і спільно вони прогнали піратів та наїзників з узбережжя Шести герцогств. Відновлено мир і торгівлю. І ще Старійшини пообіцяли йому повернутися, коли настане така потреба. Чи в цьому ми й далі згодні?

— Як і раніше, переважно. Я чув, як багато менестрелів казали, що таке закінчення є звичним