Королівський убивця - Робін Хобб

— Я простежу, щоб ти дістав титул і землю в управління.

Знову відпив, піднявши келих. Сидів, тримаючи його і гріючи об нього худі руки, а тим часом напоумлював мене:

— Я хотів би тобі нагадати, що Бронді вважає тебе гідною партією для своєї дочки, а це не дрібниця. Його не відштовхують обставини твого народження. Целеріті прийде до тебе з власним титулом і маєтком. Ти зі свого боку дістанеш те саме від мене. Я бажаю тобі всього найкращого. Невже це так складно зрозуміти?

Я сприйняв це питання як дозвіл говорити. Глибоко вдихнув і спробував його переконати:

— Мій королю, я знаю, що ви бажаєте мені добра. Усвідомлюю честь, яку виявляє мені герцог Бронді. Леді Целеріті — найкраща жінка, якої міг би прагнути кожен чоловік. Але не цю леді я обрав.

Його погляд потемнів.

— Тепер ти кажеш, як Веріті, — роздратовано промовив він. — Або — як твій батько. Думаю, вони всмоктали впертість із материнським молоком.

Він підняв келих і осушив його. Відкинувся на спинку крісла та потрусив головою.

— Блазню. Ще вина, прошу.

— Я чув поголоси, — тяжко продовжив він, коли блазень забрав його келих. — Регал приносить їх мені й нашіптує, як кухонна служка. Наче це щось важить. Куряче кудкудакання. Собаче дзявкання. Стільки ж важать.

Я бачив, як блазень наповнює келих, а в кожному мускулі його худенького тіла відчувається нехіть до цього заняття. Тут з’явився Воллес, наче викликаний магією. Докинув ще димку в кадильницю, старанно стиснутими губами роздмухав вуглинки, аж доки купка трави не задиміла, а тоді здимів і сам. Шрюд обережно схилився, щоб куріння заклубилося біля його обличчя. Вдихнув, легко кашлянув, а відтак втягнув більше димку. Відкинувся на спинку крісла. Мовчазний блазень стояв, тримаючи вино.

— Регал запевняє, що ти закоханий у покоївку. Що ти вперто її переслідуєш. Що ж, усі чоловіки були колись молодими. Так само, як усі покоївки.

Він прийняв келих і знову пив. Я стояв перед ним, кусаючи свою щоку зсередини, прагнучи, щоб мої очі стали кам’яними. Зрадницькі руки почали тремтіти довгим дрожем, що не траплявся їм і після фізичного зусилля. Я хотів схрестити їх на грудях, щоб заспокоїти, але притис до боків. З усіх сил намагався не пом’яти маленького сувою, який тримав.

Король Шрюд опустив келих. Поставив його на столику біля ліктя і тяжко зітхнув. Дозволив своїм спорожнілим рукам тихо розслабитися на колінах, сперся головою об спинку крісла.

— Фітце Чівелрі, — сказав він.

Я стояв перед ним, заклякнувши, і чекав. Дивився, як опускаються, а затим заплющуються його повіки. Тоді знову трохи розплющуються, перетворюючи очі на шпаринки. Голова його ледь затремтіла, коли він заговорив.

— У тебе гнівні вуста Констанс.

Його очі знову заплющилися.

— Я бажаю тобі добра, — пробурмотів він. За мить з його розслабленого рота почулося хропіння. А я далі стояв і дивився на нього. На мого короля.

Коли нарешті я відірвав від нього очі, то побачив єдину річ, яка могла викликати в мене ще більше занепокоєння. Блазень по-страдницькому скоцюрбився біля Шрюдових ніг, підтягнувши коліна до грудей. Люто дивився на мене, міцно стуливши губи. У його безбарвних очах з’явилися чисті сльози.

Я втік.

У своїй кімнаті трохи походив перед каміном. Усередині мене кипіли почуття. Я опанував себе, сів і вийняв перо та папір. Написав коротку чемну записку з подякою доньці герцога Бронді, старанно згорнув її і запечатав воском. Устав, обтягнув сорочку, пригладив волосся, а тоді вкинув сувій у вогонь.

Затим я знову сів до своїх письмових знарядь. Написав листа Целеріті, соромливій дівчині, що фліртувала зі мною за столом і стояла поруч мене на скелі під вітром, чекаючи поєдинку, який так і не відбувся. Я подякував їй за сувій, а тоді описав своє літо. Як тягав весло на «Раріску» день за днем. Про моє незугарне поводження з мечем, що змусило мене обрати за зброю сокиру. З усіма жорстокими деталями написав про нашу першу битву і як мене потім млоїло. Розповів, як я сидів, примерзши зі страху до весла, коли нас атакував червоний корабель. Забув згадати про білий корабель, який бачив. Закінчив зізнанням, що інколи мене мучить тремтіння, що є наслідком моєї тривалої хвороби в горах. Тоді все уважно перечитав. Задоволений змальованим у ньому образом себе самого як посполитого гребця, каліки, недоріки та ще й страхополоха, я скрутив листа в сувій і перев’язав тією ж стрічкою, яку використала Целеріті. Не запечатав його. Не дбав, хто його прочитає. Таємно я сподівався, що герцог Бронді може прочитати листа до доньки, а тоді заборонить їй будь-коли згадувати моє ім’я.

Коли я знову постукав у двері короля Шрюда, Воллес відповів зі своїм звичайним похмурим невдоволенням. Забрав у мене сувій, наче він був чимось забруднений, і щільно зачинив двері мені перед носом. Дорогою назад я обдумував, які три отрути вжив би проти нього, якби мав таку нагоду. Це було не таким складним, як думати про мого короля.

Повернувшись у кімнату, я впав на ліжко. Прагнув, щоб це була ніч і можна було безпечно піти до Моллі. Тоді подумав про свої таємниці, і це приємне очікування зійшло нанівець. Схопився з ліжка, щоб широко розчинити віконниці назустріч бурі. Але навіть погода мене ошукала.

Хмарну небесну завісу розірвала блакить, пропускаючи водянисте сонячне світло. Громада чорних хмар, що кипіла й купчилася над морем, обіцяла, що цей перепочинок недовго триватиме. Але тим часом дощ і вітер припинилися. У повітрі відчувався навіть якийсь натяк на тепло.

Мені відразу спав на думку Нічноокий.

Надто мокро, щоб полювати. До кожної травинки прилипла вода. Крім того, забагато денного світла. Лише люди настільки дурні, щоб полювати при повному денному світлі.

Лінивий собацюра, — дорікнув я йому. Знав, що він скрутився клубком у своєму лігві, закривши носа хвостом.

Можливо, цієї ночі, — запропонував він і заснув.

Я віддалився від нього, а тоді вхопив плаща. Не такий мав настрій, щоб провести день у чотирьох стінах. Я вийшов із Твердині й повернув до Баккіпа. Гнів на рішення короля Шрюда щодо мене змагався з жахом на вигляд того, як він ослаб. Я йшов жвавим кроком, намагаючись утекти від тремтячих рук короля, від його дурманного сну.