Королівський убивця - Робін Хобб
Я думав, що ранок належатиме мені. Два дні тому на нас налетіла несподівано рання й люта осіння буря. Дув нещадний штормовий вітер, а злива обіцяла кожному, хто б у відкритому човні вийшов у море, безперервне вичерпування води. Попередній вечір я провів у таверні з рештою команди «Раріска», піднімаючи келих за бурю і бажаючи червоним кораблям поцілуватися з нею на всю губу. Повернувся до Твердині промоклий і звалився в ліжко, певний, що завтра можу спати стільки, скільки захочу. Але рішучий паж добивався до моїх дверей, доки не вирвав мене зі сну, а тоді вручив мені формальний виклик короля.
Я вмився, поголився, пригладив волосся, зібравши його у хвіст, і вдягнув чисте вбрання. Змусив себе приховати образу, що все ще в мені тліла. Упевнившись, що цілковито паную над собою, я вийшов з кімнати. Дійшов до королівських дверей і назвався. Щиро сподівався, що Воллес візьме мене на кпини і прожене. Але цього разу відчинив, тільки-но я постукав. Далі дивився на мене вкрай неприхильно, але одразу ж повів перед королівські очі.
Шрюд сидів перед каміном у м’якому кріслі. Попри всі мої обрáзи, серце в мене упало, коли я побачив, як він змарнів. Його шкіра була паперовою і просвічувала наскрізь, пальці висохли до кісток. Обличчя схудло, шкіра, яку перестала підтримувати плоть, обвисла, темні очі запалися. Він стис руки колінами в жесті, який мені був добре відомий. Це був і мій жест: так я намагався стримати тремтіння, що інколи мене опановувало. На маленькому столику біля його ліктя лежала кадильниця, з якої курівся димок. Чад блакитною імлою зібрався під стелею. Сумний блазень розлігся поруч його ніг.
— Ваша Величносте, Фітц Чівелрі тут, — проголосив Воллес.
Король здригнувся, наче від поштовху, а тоді глянув на мене. Я ступив крок і зупинився перед ним.
— Фітц Чівелрі, — пізнав мене король.
У цих словах не було ні сили, ні справжньої присутності.
Я все ще відчував гірку образу, але вона не могла заглушити болю, якого завдав мені його вигляд. Він залишався моїм королем.
— Мій королю, я прийшов з вашого наказу, — офіційним тоном сказав я. Намагався триматися холодно.
Він втомлено глянув на мене. Відвернув голову й кашлянув, закриваючись рукою.
— Так, я бачу. Добре.
Якусь мить він дивився на мене. Глибоко зітхнув, у грудях йому засвистіло. — Учора ввечері прибув посланець із Бернсу, від герцога Бронді. Привіз звіти про урожай та інше, переважно повідомлення для Регала. Але донька Бронді, Целеріті, теж вислала сувій. Тобі.
Подав мені його. Малий сувій, перев’язаний золотою стрічкою і запечатаний краплею зеленого воску. Я неохоче ступив уперед, щоб узяти його.
— Посланець Бронді повертається до Бернсу сьогодні пополудні. Я певний, що до того часу ти складеш належну відповідь.
З його тону було зрозуміло, що це не просьба. Він знову закашлявся. У мені клекотіла така буря суперечливих почуттів до нього, аж переверталися нутрощі.
— Якщо дозволите, — попрохав я, а коли король не заперечив, зламав печатку на сувої та розв’язав стрічку. Розгорнув сувій і виявив усередині ще один. Я глянув на перший сувій. Чіткий, твердий почерк Целеріті. Розгорнув другий сувій і швидко його роздивився. Підняв очі й помітив, що Шрюд на мене дивиться. Я відповів йому спокійним поглядом.
— Вона поздоровляє мене й висилає копію сувою, який знайшла в бібліотеці Ріплкіпа. Точніше, копію того, що ще можна було розібрати. Судячи з обгортки, вона вважає, що це стосується Старійшин. Целеріті помітила мій інтерес до них під час моїх відвідин Ріплкіпа. Мені ж здається, що це насправді філософський твір, а можливо, поетичний.
Я простягнув сувої Шрюду. За хвилину він узяв їх. Розгорнув перший і відвів його на відстань витягнутої руки. Зморщив чоло, мигцем зиркнув, затим поклав собі на коліна.
— Інколи зранку мої очі затуманені, — сказав він. Знову скрутив обидва сувої разом, повільно, наче це була тяжка робота. — Напиши їй належну відповідь та подякуй.
— Так, мій королю. — Голос у мене був підкреслено офіційним. Я знову взяв сувої, які він мені простягнув. Простоявши ще кілька хвилин, упродовж яких Шрюд дивився крізь мене, наче й не бачив, я ризикнув:
— Дозволите йти, мій королю?
— Ні. — Він знову закашлявся, тяжче. Ще раз глибоко зітхнув. — Не дозволяю тобі піти. Якби дозволив, то це було б багато років тому. Я наказав би, щоб ти зростав у якомусь глухому селі. Або припильнував би, щоб узагалі не виріс. Ні, Фітце Чівелрі, я не дозволяю тобі йти.
До голосу короля повернулося щось із його давньої сили.
— Кілька років тому я уклав з тобою угоду. Тобі дісталася твоя частка цієї угоди, і ти добре її виконав. Я знаю, як ти мені служив, навіть тоді, коли не приходив особисто мені відзвітувати. Знаю, як ти мені служиш навіть тепер, коли тебе переповнює гнів. Я мало що міг би просити в тебе понад те, що ти вже мені дав.
Зненацька він ще раз зайшовся різким сухим кашлем. Коли знову зміг говорити, його слова були звернені не до мене.
— Блазню, келих підігрітого вина, прошу. І спитай у Воллеса про… прянощі для приправи.
Блазень одразу ж схопився, але на його обличчі не видно було жодної охоти. Натомість, проходячи за кріслом короля, зиркнув на мене так, наче мав тим поглядом заморозити кров у моїх жилах. Король коротким жестом наказав мені почекати. Протер очі, а тоді знову стис руки між колінами.
— Я лише намагався триматися своєї частки угоди, — заговорив він знову. — Обіцяв задовольняти твої потреби. А постараюся зробити більше. Я простежу, щоб ти побрався з гідною леді. Я простежу… ах. Дякую.
Блазень повернувся з вином. Я зауважив, що він наповнив келих лише наполовину і що король підняв його обома руками. На мене повіяло ароматом незнайомих трав, перемішаним із запахом вина. Коли Шрюд підносив вино до вуст, вінця келиха двічі
