Королівський убивця - Робін Хобб

Рогу. Солдати-вартовці та інша команда гребців спустили на воду обтяжений корабель. Здобич Веріті ще цієї ночі приведуть у його док. Слідом ішло інше відкрите судно, щоб забрати додому наших полеглих. Капітан, старпом і Джастін поїхали верхи на конях, щоб скласти звіт безпосередньо Веріті. Я відчував тільки полегшення через те, що мене не викликали. Натомість пішов зі всією командою. Звістка про битву і про наш трофей розійшлася Баккіпом швидше, ніж я міг сподіватися. Не було таверни, де б не прагнули залити нас елем і почути про наші подвиги. Це було майже як друге шаленство бою, бо куди б ми не пішли, люди довкола нас загорялися диким задоволенням від того, що ми зробили. Я почував сп’яніння від бурі довколишніх емоцій задовго до того, як ель мене переповнив. Не те, щоб цього уникав. Розповів кілька історій про наші вчинки, але потім випите взяло наді мною гору. Я двічі виблював, раз на алеї, пізніше на вулиці. Тоді пив ще, щоб перебити смак блювотиння. Десь на затиллі моєї свідомості Нічноокий не тямився з тривоги.

Це отрута. Ця вода отруєна.

Я не міг скласти докупи думок, щоб його заспокоїти.

Десь перед ранком Барріч витяг мене з таверни. Він був тверезим, як шкельце, а з очей видно, що занепокоєним. На вулиці перед таверною зупинився під напівзгаслим смолоскипом у вуличному ліхтарі.

— У тебе досі кров на обличчі, — сказав він і поставив мене на рівні ноги. Вийняв носовичок, занурив його у бочку з дощівкою та протер мені обличчя, як не робив, відколи я був дитиною. Я захитався від його дотику. Глянув йому в очі й змусив свій погляд сфокусуватися.

— Я ж уже вбивав, — сказав я безпорадно. — Чому зараз це інакше? Чому тепер, після всього, мені так зле?

— Так вже воно є, — тихо відповів він. Обхопив мене рукою, і я був вражений тим, що ми одного зросту. Дорога назад до Оленячого замку була стрімкою. Дуже довгою. Дуже тихою. Він послав мене до лазні й наказав, щоб потім я пішов спати.

Я мав би зостатися у власному ліжку, але мені не вистачило глузду. На щастя, у замку аж гуло, тож ще один п’яний, що грамолився сходами, не був нічим незвичайним. Як останній дурень, я попхався до кімнати Моллі. Вона мене впустила. Але, коли я намагався її торкнутися, відсахнулася від мене.

— Ти п’яний, — сказала вона майже зі сльозами. — Я тобі вже казала, що пообіцяла собі ніколи не цілувати п’яного. І ніколи не дозволити жодному п’яному мене поцілувати.

— Але ж я не так п’яний, — протестував я.

— Є тільки один спосіб бути п’яним, — відповіла вона. І вигнала мене зі своєї кімнати, нічого не дозволивши.

Другого дня, ополудні, я вже збагнув, як сильно її образив, не пішовши до неї по розраду. Міг зрозуміти, що вона почувала. Але знав: те, що носив із собою минулої ночі, не можна було взяти до коханої. Я хотів їй це пояснити. Але по мене прибіг хлопчик зі звісткою, що я потрібний на «Раріску», тож дав йому пенні за клопіт і дивився, як він тікає з монеткою. Колись я теж був таким хлопцем, що бігав з дорученнями за пенні. Подумав про Керрі. Намагався згадати його хлопчиком з монеткою в руках, що біг поруч зі мною, але він назавжди зостався мертвим перекованим на столі. «Нікого, — сказав я собі, — не забрали вчора на перековування».

По тому я рушив до доків, а дорогою затримався у стайні, щоб віддати півмісяця Баррічу.

— Збережи це для мене, — попросив я. — Буде ще трохи, моя команда ділитиме здобич. Хочу, щоб ти зберіг… зароблене. Це для Моллі. Якщо я колись не повернуся, прослідкуй, щоб вона це дістала. Їй не подобається бути служницею.

Я вже давно не розмовляв так відверто про неї з Баррічем. На його чолі з’явилася зморшка, але він узяв закривавленого півмісяця.

— Що сказав би твій батько? — уголос задумався він, коли я втомлено відвернувся від нього.

— Не знаю, — тупо відповів я. — Ніколи його не знав. Тільки тебе.

— Фітце Чівелрі.

Я обернувся до нього. Барріч глянув мені в очі та промовив:

— Я не знаю, що він би мені сказав. Але знаю, що можу сказати тобі замість нього. Я тобою пишаюся. Це не та робота, про яку чоловік може сказати, пишається він нею чи ні. Йдеться про те, як він її робить. Можеш собою пишатися.

— Спробую, — тихо сказав я і повернувся на свій корабель.

Наше наступне зіткнення з піратами було не такою вирішальною перемогою. Зустрілися з ними в морі й не застали їх зненацька, бо вони бачили, як ми наближаємось. Наш капітан тримав курс, і, думаю, вони неабияк здивувалися, коли ми розпочали бій, спробувавши їх протаранити. Підрізали кілька їхніх весел, але пропустили стернове весло, в яке цілились. Це не завдало їхньому кораблю значної шкоди: червоні кораблі рухливі, як риби. У повітря злетіли наші гаки. Ми кількісно переважали їх, і капітан вирішив це використати. Наші воїни перескочили на їхній борт, а половина веслярів зопалу кинулася слідом за ними. Розпочався безлад, який ненадовго поширився і на наші палуби. Я мусив зібрати докупи всю свою волю, кожну її часточку, щоб витримати вир емоцій, які охопили нас, але залишився при своєму веслі, як мені було наказано. Нондж при своєму веслі якось дивно на мене дивився. Я вхопив весло й затис зуби, аж доки не отямився. Тихо вилаявся, помітивши, що знову загубив Веріті.

Думаю, наші воїни дещо зменшили натиск, вирішивши, наче ворожа команда настільки зменшилася, що не може вже кермувати своїм кораблем. Це було помилкою. Один з піратів підпалив своє вітрило, а другий спробував пробити їхню власну обшивку. Думаю, сподівалися, що вогонь пошириться і вони заберуть нас із собою. Безсумнівно, під кінець пірати билися, цілковито не зважаючи на шкоду, завдану ними власному кораблю, і не щадячи самих себе. Урешті-решт наші бійці їх прикінчили, а ми погасили вогонь, але здобутий корабель, який привели на буксирі до Баккіпа, димів і був пошкоджений, а наші людські втрати були більшими, ніж їхні. Та все-таки це перемога, — казали ми собі. Цього разу, коли інші подалися на пиятику, мені вистачило глузду розшукати Моллі. А вранці наступного дня я знайшов одну-дві години для Нічноокого.