Королівський убивця - Робін Хобб
Я видав крик, середній між вигуком і виттям, жахливий страх і мстива радість, що з’єдналися в один звук. Емоції тих, хто біг поруч зі мною, знайшли в мені віддушину і гнали мене вперед. Нападники обернулися до нас лише тоді, коли ми впритул до них наблизилися.
Ми піймали піратів, узявши їх між двох вогнів. Наша корабельна команда переважала їх кількісно, а оборонці вежі, побачивши нас, набралися відваги й самі вийшли на вилазку. Розкидані тіла довкола брами вежі свідчили, що це була не перша така спроба. Молодий чатовий далі лежав там, де я побачив його у своєму видінні. З його рота текла кров і всякала у вишивану сорочку. Його життя забрав кинутий ззаду стилет. Дивно, що я зауважив цю деталь, коли ми бігли вперед, аби приєднатися до рукопашної битви.
Не було тут ні стратегії, ні шикування, ні плану битви. Лише група чоловіків і жінок, які раптом дістали можливість помститися. Цього було цілком досить.
Хоча я вже й раніше думав, що був єдиний з командою, лише тепер вона мене поглинула. Емоції клубилися в мені і штовхали вперед. Я вже ніколи не довідаюся, наскільки та які почуття були моїми. Вони мене накрили з головою, і Фітц Чівелрі загубився в них. Я став утіленням почуттів команди. З піднятою сокирою, гучно волаючи, вів їх до бою. Я зовсім не бажав чільного становища, яке мені дісталося. Насправді мене виштовхнуло вперед украй сильне прагнення команди мати того, за ким можна йти. Раптом я запрагнув убити стільки піратів, скільки міг. Хотів, щоб мої м’язи тріщали з кожним замахом, хотів кинутися вперед крізь хвилі погублених душ, топтати тіла загиблих піратів. І робив це.
Я чув легенди про берсеркерів. Думав, що це звіроподібні тварюки, гнані жадобою крові та нечутливі до завданих їм ран. Але, можливо, насправді вони були надміру чутливими, неспроможними захистити власну свідомість від емоцій, що гнали їх уперед, неспроможними зауважити сигнали болю від власного тіла. Я не знаю.
Я чув розповіді про себе самого у той день. Навіть пісню чув. Не пригадую, щоб я пінився і ревів під час бою. Але не можу також згадати, щоб було інакше. Десь усередині мене містилися і Веріті, і Нічноокий, але вони теж потонули в довколишніх пристрастях. Знаю, що я вбив першого пірата, який постав на шляху нашого шаленого натиску. Також знаю, що прикінчив останнього з живих ворогів, ми билися сокирами один на один. Пісня запевняє, що це був капітан червоного корабля. Думаю, так воно й було. Його шкіряна накидка була доброї роботи й покрита кров’ю противників. Більше нічого про нього не пам’ятаю, окрім того, як моя сокира вбила його шолом глибоко в череп і як з-під металу хлинула кров, коли він валився на коліна.
Так ото битва скінчилася, а захисники вежі кинулися вперед, обіймаючи нашу команду, гукаючи «Перемога!» і гупаючи одне одного по спинах. Така переміна виявилася для мене надмірною. Я стояв, спершись на топорисько сокири, і міркував, куди поділася моя сила. Мій гнів минув так само раптово, як минає вплив насіння каррісу. Я почувався вичерпаним і безтямним, наче прокинувся з одного сну та перейшов до іншого. Був настільки спустошеним, що міг упасти й заснути між тілами. Один чоловік з нашої команди — то був Нондж, наш остров’янин — приніс мені води, а потім вивів мене з-поміж тіл, щоб я міг сісти й напитися. Тоді він знову пішов між убитих, приєднавшись до грабежу. За кілька хвилин повернувся і простягнув мені закривавлений медальйон. Коване золото на срібному ланцюжку. Півмісяць. Коли я не ворухнув рукою, щоб його взяти, Нондж повісив медальйон на закривавлене головище моєї сокири.
— Це належало Гареку, — сказав він, повільно добираючи слова Шести герцогств. — Ти добре з ним бився. І він добре помер. Він хотів би, щоб це дісталося тобі. Був добрим чоловіком, перш ніж Коррікс забрав його серце.
Я навіть не спитав, котрий з них Гарек. Не хотів, щоб хтось із них мав ім’я.
За якийсь час я знову ожив. Допоміг відтягнути тіла з-під брами вежі, а тоді з поля бою. Останки піратів ми спалили, а людей Шести герцогств поскладали і прикрили, щоб їх могли забрати рідні. Я пам’ятаю дивні речі з того довгого пополудня. Що каблуки мертвої людини залишають на піску звивистий слід, коли її тягнути. Що молодий чатовий зі стилетом у спині був ще живим, коли ми прийшли його забрати. Не те, щоб він ще довго жив. Невдовзі став ще одним тілом, яке додалося до й так уже надто довгого ряду.
Ми залишили частину наших вояків з тими, хто зоставався у сторожовій вежі, щоб допомогти їм нести варту, доки не можна буде прислати більше людей.
Здобичний корабель викликав у нас захоплення. Я подумав, що Веріті буде задоволений. Ще один корабель. Дуже добре збудований. Я розумів усі ці речі, але вони не викликали в мене жодних почуттів. Ми повернулися на «Раріск», де нас чекав блідий Джастін. У заціпенілому мовчанні ми зіпхнули «Раріск» у воду, зайняли місця при веслах і повернулися до Оленячого замку.
На півдорозі ми перестріли інші судна. Нас привітала поквапом зібрана флотилія з рибальських кораблів, заповнених солдатами. Король-в-очікуванні вислав їх, діставши Скіллом нагальну звістку Джастіна. Вони здавалися майже розчарованими, почувши, що вже й по битві, але наш капітан запевнив, що їх радо приймуть у вежі. Думаю, саме тоді я усвідомив, що не відчуваю більше Веріті. І це вже триває певний час. Я відразу ж почав шукати Нічноокого, як людина, похопившись, шукає свого гаманця. Він був там. Але далеко. Вичерпаний, але благоговійний.
Я ще ніколи не чув стільки крові, — сказав він мені. Я з ним погодився. Від мене самого тхнуло нею.
Веріті був зайнятий. Не встигли ще ми зійти з «Раріска», як на облавку була вже інша залога, щоб повести його назад, до вежі Оленячого
