Королівський убивця - Робін Хобб
Це було останньою яскравою перемогою «Раріска», хоча й далеко не останньою битвою того літа. Ні, перед нами розтягався неможливо довгий проміжок ясної приємної погоди, а кожен погожий день був днем, коли я міг когось убити. Намагався не вважати їх днями, коли й мене можуть убити. Ми мали багато сутичок, часто пускалися в погоню, і здавалося, що в околиці, яку регулярно патрулювали, поменшало спроб наїздів. Чомусь це ще більше нас гнітило. І були вдалі наїзди червоних кораблів, коли ми діставалися до міста десь через годину після їхнього відплиття і не могли зробити нічого іншого, окрім як допомагати складати тіла або гасити пожежі. Тоді Веріті у моїй голові ревів і лаявся, що не може швидше діставати звістки, що йому бракує кораблів і вартовців, щоби бути всюди. Я волів би радше стати перед лицем шалу битви, ніж вислуховувати дике розчарування Веріті, що прокочувалося крізь мій мозок. І не було цьому кінця, окрім того перепочинку, який могла принести нам погана погода. Ми не могли навіть назвати точної кількості червоних кораблів, які нас мордували, бо всі вони були однаково пофарбовані і всі однаковісінькі, як горошини в стручку. Або краплі крові на піску.
Коли того літа я веслував на «Раріску», ми мали ще одну зустріч із червоним кораблем, яку варто відмітити через її незвичайність. Ясної літньої ночі нас вихопили з казармених ліжок і наказали зі всіх ніг бігти до судна. Веріті відчув червоний корабель, який крався з-за Оленячого мису. Він хотів, щоб ми перехопили його в темряві.
Джастін стояв на нашому носі, зіскіллившись із Сереною у вежі Веріті. Принц щось безсловесно бурмотів у моєму мозку, прокладаючи нам дорогу крізь темряву до корабля, який він відчув. І ще до чогось? Я відчував, як він мацає довкола червоного корабля, наче людина, що намагається розшукати щось напотемки. Відчув його неспокій. Коли ми підійшли ближче, нам заборонено розмовляти, а весла заглушено. Нічноокий шепнув мені, що чує їхній запах, а потім ми їх помітили. Довгий, низький і темний, червоний корабель розтинав воду перед нами. Зненацька з їхньої палуби залунав крик: вони нас побачили. Капітан наказав нам налягти на весла, але тільки-но ми це зробили, як мене поглинула хвиля хворобливого страху. Серце закалатало, руки затремтіли. Жах, що охопив мене, був безіменним страхом дитини перед істотами, що чаяться в темряві безпорадним страхом. Я вхопився за весло, але не мав сили навіть ворухнути ним.
— Коррікс, — долинув до мене чоловічий голос із сильним острівним акцентом. Думаю, це був Нондж. Зрозумів, що не я один не можу оговтатися. Наші весла перестали здійматися влад. Дехто сидів на своїх лавках, схиливши голову над веслами, тимчасом як інші гребли гарячково, але неритмічно, весла або не торкалися води, або ляскали по ній. Ми стрибали по водній поверхні, як покалічений жук-водомір, а червоний корабель тим часом цілився просто в нас. Я звів очі й дивився, як насувається наша смерть. Кров пульсувала мені у вухах, тож не чув панічних криків чоловіків і жінок довкола мене. Я не міг навіть дихнути. Підняв очі до неба.
За червоним кораблем, майже світячись на чорній воді, був білий корабель. Не піратське судно, а втричі більший за червоний корабель, два його вітрила були зарифлені, і він стояв на якорі у спокійній воді. По його палубі ходили чи то привиди, чи то перековані. Я не чув у них жодного сліду життя, та, попри те, вони діяли з певною метою: готували малого човна до спуску за борт. На юті стояв чоловік. Побачивши його, я не міг відвести від нього погляду.
Він був одягнений у сіре, але я бачив його постать на тлі чорного неба так виразно, наче її освітлював ліхтар. Клянуся, що бачив його очі, ніс, схожий на дзьоба, темну кучеряву бороду довкола рота. Він реготав з мене.
— Ось цей до нас! — гукнув він комусь і підняв руку. Вказав на мене і знову голосно зареготав, а я відчув, як серце завмирає мені в грудях. Він дивився на мене, а я почувався страхітливо самотнім, наче це тільки я один з усієї команди був його жертвою. Дивився на нього й бачив його, але не міг його відчути. Там! Там! Я викрикував це слово вголос, а може, це Скілл, якого я ніколи не міг контролювати, посилав його зсередини мого черепа. Ніхто не відповідав. Не було ні Веріті, ні Нічноокого, нікого, нікогісінького. Я був самотнім. Весь світ довкола замовк і завмер. Навколо мене інші члени команди зчинили шум і галас, лементуючи зі страху, але я нічого цього не чув. Їх там уже не було. Нікого не було. Жодної чайки, жодної риби в морі, жодного життя, до якого могли б дістатися мої органи чуття. Закутана плащем постать на кораблі сильно перехилилася через поруччя, караючий палець вказував на мене. Він реготав. Я був самотнім. Це була надто велика самотність, щоб її витримати. Вона мене огорнула, обвилася навколо мене, накрила мене й почала душити.
Я відштовхнув її.
У рефлексі, досі мені незнайомому, я скористався Вітом, щоб відтрутити цей жах так сильно, як лише зміг. Фізично полетів назад, приземлившись на палубі, під ногами інших гребців. Я побачив, як чоловік на кораблі спіткнувся, повис і звалився за борт. Сплеск був не сильний, і тільки один. Якщо він і виплив на поверхню, я цього не побачив.
Та, зрештою, не було й часу, щоб його шукати. Червоний корабель ударив нас у середину корпусу, ламаючи наші весла і скидаючи гребців у воду. Остров’яни кричали зі звичною для них самовпевненістю, глузували з нас, регочучи, і перестрибували зі свого корабля на наш. Я підвівся на ноги й кинувся до своєї лави, сягаючи по сокиру. Інші довкола мене чинили так само. Ми не були готові до битви, але не були вже й паралізованими страхом. Зустріли напасників сталлю, і зав’язалася битва.
Немає місця такого темного, як відкрита вода вночі. У пітьмі годі було розрізнити
