Королівський убивця - Робін Хобб

— Чи є щось гірше, ніж гніватися на когось, кого любиш?

За мить він відповів:

— Бачити, як той, кого ти любиш, помирає. І відчувати гнів, але не знати, куди його спрямувати. Думаю, що це гірше.

Я впав на бічне крісло, різко простягнувши перед собою ноги.

— Шрюд переймає Регалові звички. Димок. Веселист. Лише Ель знає, що в його вині. Сьогодні зранку без свого дурману він почав тремтіти, а тоді випив його з вином, вдихнув димку й заснув у мене на очах. Заснув, сказавши мені перед цим, що я мушу залицятися до Целеріті та побратися з нею заради мого власного блага.

Слова лилися з мене потоком. Не сумнівався, що він уже все це знав.

Я прошив Чейда поглядом.

— Я люблю Моллі, — відверто зізнався йому. — І сказав Шрюдові, що кохаю іншу. А все-таки він уперся, щоб я заручився з Целеріті. Питав, як це можна не розуміти, що він бажає мені всього найкращого. Як же він не може збагнути, що я прагну одружитися з тією, яку кохаю?

Чейд задумливо дивився на мене.

— Ти розмовляв про це з Веріті?

— І що з цього вийшло б? Він і сам не міг урятуватися від шлюбу з жінкою, якої не хотів.

Кажучи це, я почувався винуватим перед Кеттрікен. Але ж це було правдою.

— Не хочеш вина? — м’яко спитав мене Чейд. — Воно могло б тебе заспокоїти.

— Ні.

Він звів брови.

— Ні. Дякую. Побачивши Шрюдове «заспокоєння» цього ранку… — Я не закінчив фрази. — Чи той чоловік ніколи не був молодим?

— Так, він був дуже молодим. — Чейд дозволив собі легеньку усмішку. — Можливо, він пам’ятає, що Констанс була жінкою, яку для нього вибрали батьки. Він не хотів до неї залицятися і побрався з нею без жодної радості. Лише її смерть змусила його зрозуміти, як сильно він її покохав. З іншого боку, Дезайр він обрав сам через палку пристрасть.

Він на якусь хвилю замовк.

— Я не говоритиму зле про мертвих.

— Є різниця, — сказав я.

— Яка?

— Я не буду королем. Нікого, крім мене, не стосується, з ким мені побратися.

— Якби ж це було так просто, — тихо сказав Чейд. — Ти думаєш, що зможеш відкинути Целеріті, не образивши Бронді? У часи, коли Шість герцогств настільки потребують єдності?

— Я певний, що можу зробити так, аби вона сама мене не хотіла.

— Як це? Прикинешся дурником? І осоромиш Шрюда?

Я почувався загнаним у кут. Намагався вигадати якийсь розв’язок, але знаходив лише одну відповідь.

— Не одружуся ні з ким, крім Моллі.

Я почувся краще, просто вимовивши ці слова. Зустрівся очима з поглядом Чейда.

Той труснув головою.

— Тоді ти взагалі не одружишся, — зауважив він.

— Може, й ні, — погодився я. — Можливо, це не буде називатися подружжям. Але ми житимемо разом.

— Зі своїми маленькими бастардами.

Я конвульсивно підвівся, руки мимоволі стислися в кулаки.

— Не кажи так, — застеріг я Чейда. Відвернувся від нього, дивлячись у вогонь.

— Не казатиму. Але інші казатимуть.

Він зітхнув.

— Фітце, Фітце, Фітце.

Підійшов до мене й поклав руки мені на плечі. Дуже, дуже делікатно промовив:

— Найкраще було б дозволити їй піти.

Цей дотик і делікатність роззброїли мене, погасивши мій гнів. Я затулив обличчя руками.

— Не можу, — сказав я крізь пальці. — Вона мені потрібна.

— А що потрібно Моллі?

Маленька свічна крамничка з вуликами на задньому дворику. Діти. Законний чоловік.

— Ти робиш це для Шрюда. Щоб змусити мене чинити так, як він хоче, — звинуватив я Чейда.

Він забрав руки мені з пліч. Я чув, як він іде геть, наливає вино в один келих. І сідає у крісло перед вогнем.

— Мені шкода.

Він глянув на мене.

— Колись, Фітце Чівелрі, — перестеріг він мене, — цих слів буде не досить. Інколи легше витягти з людини клинок, ніж просити її забути сказані тобою слова. Навіть сказані у гніві.

— Мені шкода, — повторив я.

— Мені теж, — коротко промовив він.

За якийсь час я слухняно спитав:

— Чого ти хотів мене сьогодні бачити?

Він зітхнув.

— Перековані. На південний захід від Оленячого замку.

Мені стало недобре.

— Я думав, що вже не муситиму цього робити, — тихо сказав я. — Коли Веріті помістив мене на корабель, щоб скіллити йому, він сказав, що, можливо…

— Це не від Веріті. Це сповістили Шрюду, і він бажає, щоб цим зайнялися. Веріті вже… перевантажений. Ми не хочемо турбувати його нічим іншим.

Я знову охопив голову руками.

— Невже ніхто інший не може цього робити? — заблагав я його.

— Лише ми з тобою цього навчені.

— Я не мав на увазі тебе, — втомлено сказав я. — І не сподіваюся, що ти виконуватимеш таку роботу.

— Ні? — я глянув угору й побачив лють у його очах. — Ти зухвале собача! А як ти думаєш, Фітце, хто не пускав їх до Оленячого замку все літо, доки ти був на «Раріску»? Чи ти вважаєш, що раз тобі хочеться уникнути такої роботи, то вже й щезає потреба в ній?

Я засоромився, як ніколи. Відвів очі, щоб не бачити його гніву.

— Ох, Чейде. Вибач.

— Просиш пробачення, бо ти цього уникав? Чи тому, що вважав мене неспроможним на це?

— З обох причин. З усіх. — Раптом я геть опустив руки. — Прошу, Чейде, якщо ще хтось, на кому мені залежить, на мене розгнівається, то навряд чи я це витримаю.

Я звів голову й дивився на нього, аж доки він не глянув мені в очі. Він підняв руку й почухав собі підборіддя.

— Це було довге літо для нас обох. Молися до Еля і проси штормів, які назавжди відігнали б червоні кораблі.

Ми сиділи мовчки.

— Інколи, — зауважив Чейд, — буває значно легше померти за свого короля, ніж віддати йому своє життя.

Я кивнув на знак згоди. Решту ночі ми провели, готуючи отрути, потрібні мені, щоб знову почати вбивати для мого короля.

Розділ 18

Старійшини

Осінь третього року війни червоних кораблів виявилася гіркою для короля-в-очікуванні Веріті.