Королівський убивця - Робін Хобб
Старий став останнім часом дуже мовчазним, навіть зі мною. Я мав неприємне відчуття, що Чейд приховує від мене якусь таємницю. Таємниці самі собою не були нічим новим. Старий убивця був ними переповнений. Але я ніяк не міг позбутися враження, що ця стосується безпосередньо мене. Спитати в нього відверто не міг, але стежив за ним. Його робочий стіл виявляв ознаки інтенсивного вжитку впродовж часу, коли мене поблизу не було. Ще дивніше, що весь пов’язаний з цією роботою безлад було старанно прибрано до мого приходу. Це було дивно. Я роками прибирав за ним та його «куховарством». Отож тепер, коли він наводив лад сам, це здавалося або гострим докором мені, або ж приховуванням від мене всього, що він робив.
Не в змозі опиратися спокусі, я стежив за ним, як тільки міг. Нічого не довідавшись про його таємницю, побачив багато речей, яких раніше не помічав. Чейд старів. Скованість суглобів, яку приносила йому холодна погода, уже не миналася у затишні вечори перед каміном. Він був старшим зведеним братом Шрюда, бастардом, як і я, і, попри скованість суглобів, завжди здавався молодшим із них двох. Але тепер, читаючи, тримав сувої далеко від очей і намагався не тягтися до чогось високо над головою. Спостерігати за цими змінами було так само болісно, як знати, що він має від мене таємницю.
Через двадцять три дні після від’їзду Веріті я повернувся з ранкового полювання з Нічнооким і застав Твердиню розворушеною. Здавалася потривоженим мурашником, але без мурашиної цілеспрямованості. Я відразу пішов до кухарки Сари і спитав, що сталося. Кухня кожного замку є серцем млина чуток, поступаючись тільки кордегардії. В Оленячому замку кухонні чутки зазвичай були точнішими.
— Приїхав вершник на геть загнаному коні. Сказав, що був наїзд на Феррі. Влаштували таку пожежу, що майже все місто згоріло. Перекували сімдесят людей. А скільки вбитих, навіть не кажуть. І ще більше помре, бездомні ж у такий холод. Три кораблі піратів, казав той хлопець. Він пішов просто до принца Регала, так і зробив, і сповістив. Принц Регал вислав його сюди, щоб нагодували. Він тепер у кордегардії, спить.
Вона знизила голос.
— Хлопець сам проїхав усю дорогу. Міняв коней у містах, через які проїжджав. Їхав прибережним шляхом, але не дозволив, щоб хтось інший приніс його звістку. Казав мені, наче весь час сподівався підмоги, почути від когось, що вже знають і що кораблі послано. Але нічого не було.
— З Феррі? То вже щонайменше п’ять днів, як це сталося. Чому ж не запалили сигнальні вогні на вежі? — домагався я. — Або ж не послали повідомлення з поштовими птахами до Галлса чи Сілбея? Король-в-очікуванні Веріті залишив на цій території патрульний корабель, який мав побачити світло з Галлса чи Феррі. А в Червоній вежі є Вілл, член групи. Він мусив побачити сигнальні вогні й відіслати звістку сюди, до Серени. Як же можливо, щоб жодне слово не було прийнято? Як ми могли нічого про все це не знати?
Кухарка ще більше притишила голос, значуще ляснула тісто, яке саме місила.
— Хлопець казав, що було запалено сигнальні вогні у Феррі та в Айстауні. Він казав, що птахів було послано до Галлса. А корабель не прийшов.
— То чому ж ми не знали? — Я глибоко зітхнув, намагаючись позбутися свого даремного гніву. Всередині себе почув слабкий порух стурбованості Веріті. Надто слабкий. Зв’язок Скіллу між нами рвався саме тоді, коли я так сильно його прагнув. — Добре, думаю, що тепер уже нічого про це питати. Що зробив Регал? Вислав «Раріска»? Хотів би я бути там, щоб піти разом з ними.
Кухарка пирхнула і зробила паузу, щоб трохи загнітити тісто.
— То йди зараз, бо не запізнишся. З того, що я чула, нічого не зроблено й нікого не послано. Ніхто нікого не послав. Ніхто. Ти знаєш, Фітце, що я не люблю пліткувати, але кажуть, що принц Регал про це знав. Коли хлопець прийшов, ох, принц був такий милий, такий співчутливий, що серця панюсь розтанули. Їжа, новий плащ, гаманець за його труди. Але сказав хлопцеві, що вже запізно. Пірати давно вже зникли. Нема сенсу посилати тепер корабель чи солдатів.
— Можливо, надто пізно, щоб воювати з піратами. А як із погорільцями у Феррі?
— Каже, що на це немає грошей, — кухарка вимовила кожне слово окремо. Почала відривати шматки тіста, скручуючи булочки, і кожну ляскала знизу, щоб росла. — Каже, що скарбницю спорожнили для кораблів і команд. Сказав, що залишки забрав Веріті на експедицію для пошуків Старійшин.
У цьому останньому слові прозвучало море погорди. Кухарка зупинилася, щоб втерти руки фартухом.
— А тоді сказав, що йому шкода. Справді дуже шкода.
У мені наростала холодна лють. Я поплескав кухарку по плечі та запевнив її, що все буде добре. Наче в маренні, вийшов із кухні й пішов до кабінету Веріті. При вході до нього я зупинився, промацуючи. Проблиск намірів Веріті. Ззаду шухляди я знайду старовинне смарагдове кольє, камені оправлені золотом. Воно належало матері його матері. Цього досить, щоб найняти робітників і купити збіжжя для погорільців. Я штовхнув двері кабінету й зупинився.
Веріті був доволі неакуратним, ще й збирався похапцем. Чарім поїхав із принцом, отож не міг за ним прибрати. Але це не було справою жодного з них. Для когось іншого зміни, можливо, були малопомітними. Але я бачив кімнату і на свої власні очі, і очима Веріті. Хтось тут нишпорив. Хай хто б це був, він або не дбав, що його викриють, або ж погано знав Веріті. Кожну шухляду старанно засунуто, усі шафи зачинено. Крісло присунуте надто близько до стола. Надто впорядковано. Я без особливої надії підійшов до шухляди й висунув її. Витяг до кінця й заглянув під задню стінку. Можливо, саме неакуратність Веріті порятувала шухляду від розграбування. Я не шукав би смарагдове кольє під кучугурою всякого непотребу, як, наприклад, стара острога, зламана пряжка до пояса і шматок оленячого рога, частково перероблений на руків’я ножа. Але там воно й лежало, загорнуте в
