Королівський убивця - Робін Хобб

Я тупо похитав головою, а того, що голова мені йде обертом, навіть не мусив удавати.

— Що з королем? Він одужає? — гукнув він до Воллеса.

Той негайно ж підбіг до Регала.

— Він, схоже, отямився, принце Регале. Не знаю, що його зламало. Не було жодного знаку боротьби, але він такий утомлений, наче бігав наввипередки. Його здоров’я не витримає таких потрясінь, мій принце.

Регал пильно глянув на мене.

— Що ти зробив з моїм батьком? — рикнув він.

— Я? Нічого.

Бодай це правда. Хай що б трапилося, зробили це король і Веріті.

— Ми спокійно розмовляли. Зненацька я відчув якийсь натиск. Тоді приголомшення. Ослаблення. Наче непритомність. — Я глянув на Воллеса. — Це міг бути димок?

— Можливо, — жалісно зізнався він. Нервово глянув на темне від люті обличчя Регала. — Я щодня мушу робити це сильнішим, щоб узагалі подіяло. А він далі нарікає, що…

— МОВЧАТИ! — заревів Регал, перебивши його. Тицьнув на мене, наче я був купою сміття. — Забери його звідси. А потім повертайся сюди, щоб зайнятися королем.

У цю мить Шрюд застогнав уві сні, а я знову відчув легеньке, мов пір’ячко, погладжування Скіллом. Мені по шкірі пішли мурашки.

— Ні. Воллесе, йди до короля негайно. Блазню. Забирай звідси бастарда. І простеж, щоб серед слуг не було жодних розмов про це. Якщо мою заборону порушать, я про це знатиму. Тепер поквапся. Моєму батькові зле.

Я думав, що сам можу підвестися й піти, але виявилося, що мені потрібна допомога блазня, принаймні щоб устати. Уже звівшись на ноги, я непевно похитувався, почуваючись, начеб ішов на ходулях. Стіни то маячили зовсім близько, то відсувалися, а підлога легенько погойдувалася, як палуба корабля при невеликих хвилях.

— Тут я й сам упораюся, — сказав я блазневі, коли ми вже вийшли за двері. Він заперечно похитав головою.

— Ти надто беззахисний, щоб залишати тебе зараз самого, — тихо сказав він мені, а тоді підхопив мене під руку й почав якусь безглузду промову. Допоміг піднятися сходами й підійти до дверей, щосили стараючись, щоб ми при цьому були схожими на пару сердечних друзів. Не замовкаючи ні на мить, чекав, доки я відчинив двері, а потім увійшов слідом за мною.

— Кажу тобі, що у мене все гаразд, — трохи роздратовано сказав я. Усе, чого мені хотілося, — це лягти в ліжко.

— У тебе? А що з моїм королем? Що ти з ним зробив?

— Я нічого не зробив! — проскрипів я, сідаючи в ногах ліжка. У голові мені почало пульсувати. Чай з ельфійської кори. Саме він мені потрібен. А я її не мав.

— Зробив! Ти попросив у нього дозволу, а тоді взяв його за руку. А вже за мить ви обидва сапали, як викинуті на берег риби.

— За мить? — Для мене цей час тягся годинами. Я думав, що минув увесь вечір.

— Не довше, ніж три удари серця.

— Ох, — я стис скроні долонями, намагаючись стулити голову докупи. І чому Барріч виїхав саме тепер? Я знав, що в нього могла бути ельфійська кора. Біль змусив мене спробувати. — Маєш трохи ельфійської кори? Для чаю?

— Я? Ні. Але міг би попросити трохи в Лейсі. У неї сила-силенна всякого зілля.

— Ти міг би?

— Що ти зробив з королем?

Запропонований ним обмін був цілком прозорим.

Тиск у моїй голові наростав, вичавлюючи мені очі з орбіт.

— Нічого, — просопів я. — А що він зі мною зробив, нехай скаже тобі сам. Якщо захоче. Цього тобі досить?

Мовчання.

— Можливо. Тобі справді болить?

Я повільно вклався на ліжко. Навіть опустити голову вниз було боляче.

— Я скоро повернуся, — запевнив він. Я почув, що двері моєї кімнати відчиняються й зачиняються. Нерухомо лежав, заплющивши очі. Поступово те, що я почув, почало складатися в цілість. Попри біль, посортував інформацію. Регал мав шпигунів. Або твердив, що має. Бронді зрадник. Або ж Регал твердив, що так проінформували його гіпотетичні шпигуни. Я підозрював, що Бронді був таким самим зрадником, як і Кеттрікен. Ох, отрута, що розходилася тілом. І біль. Раптом я згадав той біль. Хіба ж Чейд не казав мені просто спостерігати, як мене навчено, щоб знайти відповідь на моє питання? А ця відповідь весь час лежала на поверхні. Якби ж я не був засліплений страхом перед зрадниками, змовами та отрутами, то здогадався б.

Хвороба з’їдала короля Шрюда, точачи його зсередини. Він одурманював себе, захищаючись від болю. Намагався порятувати для себе якийсь закуток у свідомості, якесь місце, куди біль не міг прийти й вигнати його звідти. Коли б хтось сказав це мені кілька годин тому, то висміяв би його. Але зараз, коли я лежав у ліжку, намагаючись тихо дихати, а найменший рух викликав у мене нову хвилю болю, я все зрозумів. Біль. Я сам вже за кілька хвилин послав блазня по ельфійську кору. І тут я збагнув ще одне. Сподівався, що біль мине і вже завтра я прокинуся, не відчуваючи його. А коли б я мусив протистояти йому решту мого життя, з певністю, що він поглине ті години, які мені зосталися? Нічого дивного, що Шрюд удався до наркотиків.

Мій слух вловив, як двері відчиняються і тихо зачиняються. Коли ж я не почув, щоб блазень почав заварювати чай, то змусив себе розплющити очі. У дверях моєї кімнати стояли Джастін і Серена. Завмерли на місці, начеб вступили до лігва дикого звіра. Коли я ледь ворухнув головою, щоб глянути на них, Серена справді розтулила губи, немов для гарчання. Нічноокий у мені загарчав у відповідь. Моє серцебиття прискорилося. Тут небезпека. — Я намагався розслабити м’язи, щоби бути готовим до всяких дій. Але біль, що тузав мою голову, наказував мені лише не ворушитись, не ворушитись.

— Я не чув вашого стуку, — сказав я. Мій власний голос луною відбивався від черепа, а кожне слово мало червону облямівку.

— Я не стукала, — різко відповіла Серена. Її чітко промовлені слова були для мене такими ж болісними, як удари. Я молився, щоб вона не здогадалася, яку владу має зараз наді мною. Молився, щоб повернувся блазень. Я намагався