Королівський убивця - Робін Хобб

І тоді Чейд завів довгу промову про Старійшин, спираючись на ту незначну інформацію, яка про них у нас була. Ми балакали про те, що сталося б, якби Веріті досяг успіху, і міркували, у якій формі Старійшини могли б надати нам допомогу. Здавалося, що Чейд говорить із великою надією та щирістю, навіть з ентузіазмом. Я дуже хотів би поділяти з ним ці почуття, але знав, що порятунок Шести герцогств залежить від того, чи зуміємо ми позбутися гадини з-поміж нас самих. Невдовзі він відіслав мене назад до моєї кімнати. Я ліг у ліжко з наміром відпочити кілька хвилин перед новим днем, натомість провалився у глибокий сон.

Певний час погода обдаровувала нас бурями. Кожен день, коли я прокидався під звуки вітру та дощу за віконницями, слід було цінувати. Намагався не світитись у Твердині, уникаючи Регала, навіть якщо це означало, що я переніс усі свої трапези до кордегардії та виходив із будь-якої кімнати, якщо туди могли зайти Серена і Джастін. Вілл теж повернувся зі свого поста в Червоній вежі у Бернсі. Я зрідка бачив його в товаристві Серени чи Джастіна. Частіше він гаяв час у спільній залі за столом, його примружені очі завжди здавалися такими, наче от-от заплющаться. Антипатія Вілла до мене не прибирала форми концентрованої ненависті, яка об’єднувала Серену та Джастіна, проте я його уникав. Запевняв себе, що це мудро, хоча й хвилювався, чи це насправді не боягузтво. Я ходив до короля, якщо тільки мене впускали. Впускали ж не надто часто.

Настав ранок, коли я прокинувся від того, що хтось грюкав у мої двері й вигукував моє ім’я. Миттю звалився з ліжка й відчинив двері. На моєму порозі дрижав стаєнний хлопець з блідим обличчям.

— Гендз кличе тебе до стаєнь. Але вже!

Не дав мені часу відповісти на цей нагальний виклик, а помчав так, наче за ним гналося сім пар чортів.

Я натяг своє вчорашнє вбрання. Подумав про те, щоб сполоснути водою обличчя, а волосся наново зібрати у хвіст, але ця ідея осяяла мене на середині сходів. Пробігаючи через подвір’я, уже чув відголоси веденої на високих нотах суперечки у стайнях. Я знав, що Гендз не кликав би мене через звичайну сварку між стаєнними челядниками. Гадки не мав, навіщо він міг би покликати мене. Я розчинив стаєнні двері, а тоді проштовхався крізь ґелґотіння стаєнних хлопців і грумів до осередку замішання.

Там був Барріч. Він більше не кричав. Утомлений і виснажений подорожжю, стояв тепер мовчки. Поруч з ним — Гендз, був блідим, але тримався стійко.

— Я не мав іншого вибору, — тихо відповів на щось сказане Баррічем. — Ти мусив би зробити так само.

Обличчя Барріча було спустошеним. У його бездонних від потрясіння очах світилася недовіра.

— Я знаю, — сказав він за мить. — Я знаю.

Він повернувся і глянув на мене.

— Фітце. Мої коні зникли.

І ледь похитнувся.

— Це не Гендз зробив, — тихо сказав я. Тоді спитав: — А де принц Веріті?

Його брови зійшлися докупи, і він дивно на мене глянув.

— Ви мене не чекали? — Він помовчав, а потім сказав голосніше: — Переді мною вислано звістки. Ви їх не отримали?

— Ми нічого не чули. Що трапилося? Чому ти повернувся?

Він озирнувся довкола, оглянув стаєнну челядь, яка на нього витріщалася, і в його очах знову з’явилося щось із давнього, знайомого мені Барріча.

— Якщо ви досі цього не чули, то воно не для пліток і звичайних розмов. Я мушу йти просто до короля.

Він випростався, ще раз оглянув натовп і, як колись, хльоснув їх наказом:

— Вам нічим зайнятися? Я перевірю, як ви про все дбали, тільки-но повернуся з Твердині.

Робітники розсіялися, як туман під сонцем. Барріч звернувся до Гендза:

— Ти міг би подбати про мого коня? Бідному Рудді тяжко довелося останніми днями. Постався до нього добре, коли він уже вдома.

Гендз кивнув.

— Звичайно. Послати по цілителя? Він міг би уже тебе чекати, коли ти повернешся.

Барріч заперечно похитав головою.

— Я можу сам зробити все, що можливо. Фітце, ходімо. Дай мені руку.

Я недовірливо простяг йому руку. Барріч узявся за неї, сильно на мене спершись. Я вперше глянув униз. Те, що прийняв було за тяжкі зимові штани, насправді виявилося товстою перев’язкою на його кульгавій нозі. Він беріг її та шкутильгав, переносячи на мене більшу частину ваги. Я відчував, наскільки він виснажений. Зблизька від нього пахло потом болю. Його одяг був поплямованим і подертим, руки та обличчя брудними. Це було так не схоже на чоловіка, якого я знав, що годі й уявити.

— Прошу, скажи, — тихо промовив я, допомагаючи йому йти до замку. — Чи з Веріті все гаразд?

На його обличчі з’явилася тінь усмішки.

— Думаєш, наш принц міг бути мертвим, а я все ще живим? Ти мене ображаєш. Крім того, використай ваш дар. Ти б знав, що він мертвий. Або поранений. — Він замовк і пильно на мене глянув. — Чи ні?

Зрозуміло було, про що він каже. Я із соромом зізнався:

— Наш зв’язок ненадійний. Деякі речі ясні. Деякі ні. Про це я нічого не знав. Що трапилося?

Він був замисленим.

— Веріті казав, що спробує вислати звістку через тебе. Якщо ти не переказував Шрюдові жодних новин, то ця інформація насамперед призначена для короля.

Я більше не питав.

Я забув, скільки часу Барріч не бачив короля Шрюда. Ранки не були найкращим часом короля, але після мого нагадування про це Баррічу, він відповів, що волів би скласти звіт негайно, хоч і в недобрий час, ніж запізнитися. Тож ми постукали і, на моє здивування, були впущені. Опинившись усередині, я зрозумів причину цього. Воллеса не було поблизу.

Натомість, коли я ввійшов, мене ласкаво повітав блазень:

— Тобі ще димку?

Коли ж він помітив Барріча, глузлива посмішка зникла йому з обличчя. Його очі зустрілися з моїми.

— Принц?

— Барріч прийшов скласти звіт королю.

— Я спробую його розбудити. Але з того, який він останніми днями, можеш звітувати йому, не переймаючись, спить він чи ні. Вислухає з однаковою