Королівський убивця - Робін Хобб

— Мені потрібна миска гарячої води, — різко наказала вона. Коли я поспішив наповнити посудину, вона присіла біля нього, спокійно витягла срібні ножиці й розрізала збоку пов’язку, що обвивала його ногу. Поплямлена пов’язка було такою, наче її не міняли від часу Баррічевого падіння в річку. Сягала аж за коліно. Коли Лейсі взяла миску гарячої води й опустилася на підлогу поруч зі своєю господинею, Пейшенс розкрила брудну перев’язку, наче скойку.

Барріч із криком прокинувся. Хоча й розплющив очі, але голова йому впала на груди. Якусь мить не розумів, що коїться. Глянув, як я стою над ним, а тоді на двох жінок, що присіли йому біля ноги.

— Що? — насилу зумів він вистогнати.

— Це? Бруд, — відповіла йому Пейшенс. Загойдалася на п’ятах і зміряла його поглядом, наче він наніс болота на чисту підлогу. — Чого ти принаймні не тримав її в чистоті?

Барріч глянув униз, на свою ногу. Засохла кров і річковий мул злиплися разом на опухлій рані, що йшла через його коліно. Тоді різко відвів очі. Відповів Пейшенс низьким хрипким голосом:

— Коли Рудді вкинув мене в річку, ми втратили все. Я не мав чистої перев’язки, жодної їжі, нічого. Я міг її розкрити й вимити, а тоді заморозити. Думаєш, це б їй допомогло?

— Ось їжа, — різко втрутився я. Здавалося, що єдиним способом запобігти їхній сварці, було не дати їм розмовляти взагалі. Я підсунув до Барріча столик, ущерть заставлений вмістом однієї з кухарчиних таць. Пейшенс підвелася, щоб йому не заважати. Я налив горнятко теплого молока і вклав йому в руки. Коли він підносив горнятко до рота, його долоні тремтіли. Досі я не усвідомлював, наскільки голодним він був.

— Не глитай так! — вилаяла його Пейшенс. Ми з Лейсі обоє значуще глянули на неї. Але здавалося, що їжа цілковито поглинула увагу Барріча. Він відставив горнятко й узявся за теплу булочку, яку я намазав маслом. Доки встиг наново наповнити горнятко, він уже з’їв більшу частину булки. Дивно було бачити, як тремтять його руки з їжею. Я не розумів, як йому досі вдавалося стримуватися.

— Що трапилося з твоєю ногою? — лагідно спитала Лейсі. Затим перестерегла його:

— Тримайся!

І поклала йому на коліно шматок тканини, з якого капала тепла рідина. Він задрижав і зблід, але витримав і не видав ні звуку. Відпив ще трохи молока.

— Стріла, — сказав він урешті. — Проклята зателепана невдача, що влучила якраз у давню рану. Точнісінько туди, де мене порвав той кабан багато років тому. Увійшла при самій кості. Веріті її вирізав.

Раптом він відкинувся на спинку крісла, наче від цього спогаду йому стало зле.

— Акурат по вершечку давнього шраму, — слабко сказав він. — І щоразу, коли я згинав коліно, рана відкривалася і кривавила ще сильніше.

— Ти мав би тримати ногу нерухомою, — мудро зміркувала Пейшенс. Ми всі троє здивовано глянули на неї.

— Тобто ти справді цього не міг, я думаю, — виправилася вона.

— Гляньмо на неї зараз, — запропонувала Лейсі та потяглася до мокрої шматини.

Барріч стримав її жестом.

— Облиш. Я сам цим займуся, коли поїм.

— Коли поїси, спатимеш, — сповістила його Пейшенс. — Лейсі, трохи вбік, прошу.

На мій подив, Барріч нічого більше не сказав. Лейсі відступила, а леді Пейшенс стала навколішки біля стайничого. Коли вона знімала тканину, він дивився на неї, а його обличчя мало чудний вираз. Пейшенс змочила край шматини в теплій воді, викрутила її та вміло промила рану. Тепла мокра тканина розмочила засохлу кров. Очищена, рана не виглядала так зле, як на початку. І все ж то було паскудне поранення, а пережиті Баррічем злигодні не давали їй гоїтися. Розтята плоть розійшлася, і там, де мав би формуватися шрам, наросло дике м’ясо. Проте всі відчули помітне полегшення, коли Пейшенс промила коліно. Один кінець рани був почервонілим і набряклим. Вочевидь, інфекція. Але довкола рани не було гнилизни, тіло не потемніло. Якийсь час Пейшенс вивчала її.

— Що ви про це думаєте? — спитала вона вголос, ні до кого зокрема не звертаючись. — Корінь заманихи? Гарячий, розтертий для компресу? Маємо його, Лейсі?

— Трохи, міледі, — і Лейсі потяглася до принесеного ними кошика та почала перебирати його вміст.

— Це горщики з моєї кімнати? — звернувся до мене Барріч.

Коли я підтвердив, він кивнув головою.

— Я так і думав. Цей товстий маленький коричневий. Принеси його сюди.

Він забрав у мене горщика і зняв кришку.

— Воно. Я трохи взяв з собою, коли вирушав з Оленячого замку, але все погубилося під час першої засідки, разом із в’ючними тваринами.

— Що це? — спитала Пейшенс. Вона підійшла з коренем заманихи в руках, щоб пильно придивитися.

— Зірочник і листя подорожника. Підсмажені в олії, а тоді розтерті на мазь із бджолиним воском.

— Це мусить подіяти, — погодилася вона. — Після компресу з кореня.

Я приготувався вислухати його заперечення, але він лише кивнув. Раптом він здався страшенно втомленим. Відкинувся назад і щільніше закутався покривалом. Його очі заплющилися.

У мої двері хтось постукав. Я пішов спитати, хто це, і застав у дверях Кеттрікен, а поруч з нею — Розмері.

— Одна з моїх дам сказала, що пішов поголос, наче повернувся Барріч, — почала вона. Тоді глянула повз мене всередину кімнати. — То це правда. І він поранений? А що з моїм паном, ох, що з Веріті?

Зненацька вона ще дужче зблідла, зблідла так, що я не міг це собі й уявити.

— З ним усе добре, — запевнив я її. — Увійдіть.

Я проклинав себе за нездогадливість. Мені слід було відразу ж послати їй звістку про повернення Барріча та принесені ним новини. Я мусив знати, що ніхто інший нічого їй не розповість. Коли Кеттрікен увійшла, Пейшенс та Лейсі здійняли очі з-над кореня чортоклубня, який саме розпарювали, пробурмотіли привітання та швидко опустилися в реверансі.

— Що з ним сталося? — схвильовано спитала Кеттрікен. І я розповів їй, повторивши весь звіт Барріча королю Шрюду, бо думав, що в неї стільки ж прав знати про свого мужа, як і в Шрюда — про