Королівський убивця - Робін Хобб

— Так. А що б він сказав, якби Веріті повернувся? — тихо спитав я.

— Коли б він був королем, то знав би, що Веріті ніколи не повернеться. Той, хто сидить на престолі Шести герцогств, може позбутися людей, які йому заважають.

Барріч не дивився в мій бік, кажучи це, а я намагався, щоб цей укус мене не дістався. Він мав рацію. Я не сумнівався, що коли б Регал здобув владу, то знайдуться готові виконувати його накази. Можливо, що кілька таких готових уже є. Ця думка пройняла мене дивним холодом.

— Якщо нам потрібний безсумнівний доказ того, що Веріті живий, то єдиний вихід — це послати когось, хто б його знайшов і повернувся зі звістками про нього, — виклав я Баррічу свої міркування.

— Навіть за умови, що посланець виживе, це й так триватиме надто довго. Коли Регал матиме владу, слово посланця буде для нього нічим. Той, що принесе ці звістки, не відважиться промовити їх уголос. Нам потрібен доказ, що Веріті живий, доказ, який прийме король Шрюд, і він нам потрібен раніше, ніж Регал здобуде владу. Бо він не був би довго королем-в-очікуванні.

— Король Шрюд і дитина Кеттрікен далі стоять між ним і троном, — запротестував я.

— Це місце виявилося згубним для дорослих і сильних мужчин. Сумніваюся, щоб старий хворий чоловік чи ненароджена дитина мали більше щастя. — Барріч труснув головою і тимчасово облишив цю думку. — Так. Ти не можеш до нього скіллити. Хто може?

— Будь-хто із групи.

— Ха. Я жодному з них не вірю.

— Король Шрюд міг би, — невпевнено припустив я. — Якби взяв від мене силу.

— Навіть якщо твій зв’язок із Веріті розірвано? — пильно глянув на мене Барріч.

Я знизав плечима й хитнув головою.

— Не знаю. Тому я й казав «міг би».

Барріч востаннє провів рукою по свіжовигладженій шерсті Рудді.

— Слід це спробувати, — рішуче сказав він. — Що швидше, то краще. Не можемо дозволити, щоб Кеттрікен страждала й тужила без причини. Вона може втратити дитину.

Барріч зітхнув і глянув на мене.

— Йди відпочинь. Заплануй на цей вечір відвідини короля. Коли я побачу, як ти до нього входиш, то подбаю, щоб знайшлися свідки того, про що довідається король Шрюд.

— Баррічу, — запротестував я, — тут надто багато непевностей. Навіть не знаю, чи цього вечора король прокинеться, чи зможе скіллити, чи схоче це зробити, якщо я його попрошу. Якщо ми це зробимо, Регал і всі інші знатимуть, що я людина короля в сенсі Скіллу. І…

— Даруй, хлопче, — промовив раптом Барріч майже жорстоко. — Тут на кону стоїть куди більше, ніж твій добробут. Не те, щоб я цілковито про тебе не дбав. Але, на мою думку, ти будеш у більшій безпеці, якщо Регал знатиме, що ти можеш скіллити, а всі знатимуть, що Веріті живий, ніж коли б усі вірили, що Веріті мертвий, а Регал зміркував, що саме пора тебе позбутися. Ми мусимо спробувати сьогодні ввечері. Можливо, не досягнемо успіху. Але спробувати мусимо.

— Сподіваюся, ти зможеш десь роздобути ельфійської кори, — буркнув я до нього.

— Що, ти вже втягнувся? Будь обережним. — Але потім усміхнувся. — Я певний, що трохи зумію.

Я всміхнувся у відповідь, а тоді відчув шок: не вірив, що Веріті мертвий. У цьому я зізнався собі тією усмішкою. Не вірив, що мій король-в-очікуванні мертвий, і мав стати перед принцом Регалом віч-на-віч та довести це. Єдиним, що дало б мені більше задоволення, була б змога вчинити те саме із сокирою в руках. Поки що.

— Зроби мені одну послугу, — попросив я Барріча.

— Яку? — обачно спитав він.

— Будь дуже обережним.

— Я завжди такий. Дивись, і ти теж.

Я кивнув, а тоді тихо стояв, почуваючись незручно.

За мить Барріч зітхнув і сказав:

— Ну, давай уже. Якби я побачив Моллі, то що їй передати?

Я похитав головою.

— Лише те, що я за нею сумую. Що ж іще можу їй сказати? Нічого іншого запропонувати не можу.

Він дивно на мене глянув. Зі співчуттям, але без фальшивої розради.

— Я дам їй знати, — пообіцяв він.

Я вийшов зі стайні, відчувши себе дорослішим. Чи перестану колись міряти себе тим, як до мене ставиться Барріч?

Я пішов просто на кухню, щоб з’їсти щось, а тоді відпочити, як порадив мені Барріч. Вартівня була переповнена солдатами, які повернулися з походу й розповідали тим, хто зоставався дома, усілякі історії, поглинаючи при цьому душенину з хлібом. Я сподівався цього й мав намір прихопити харчі з собою та принести їх до своєї кімнати. Але в кухні всюди булькотіли горщики, росло тісто на хліб, а м’ясо оберталося на рожнах. Кухонна челядь сікла, мішала і квапливо сновигала туди-сюди.

— Що, цього вечора свято? — дурнувато спитав я. Кухарка Сара обернулася до мене.

— Ох, Фітце, ти повернувся живим і здоровим. — Усміхнулася, наче це мав бути комплімент. — Так, звичайно, свято з нагоди перемоги в Затишній бухті. Ми б і тебе не занедбали.

— Веріті мертвий, а ми все-таки лаштуємо свято?

Кухарка прямо на мене глянула.

— Якби принц Веріті був тут, чого б він хотів?

Я зітхнув.

— Напевне, він сказав би, що слід відсвяткувати перемогу. Цей народ потребує надії більше, ніж оплакування.

— Точнісінько те саме принц Регал пояснив мені сьогодні вранці, — задоволено сказала кухарка. Знову заходилася натирати оленячу ногу прянощами. — Звісно, ми його оплакуємо. Але ти мусиш зрозуміти, Фітце. Він нас покинув. А Регал залишився з нами. Залишився тут, щоб опікуватися королем і дбати про узбережжя найкраще, як може. Веріті не стало, але Регал далі з нами. А Затишна бухта не потрапила до рук піратів.

Я прикусив язика й почекав, доки мине хвиля гніву.

— Затишна бухта не потрапила до рук піратів, бо Регал залишився тут, щоб нас охороняти, — я хотів упевнитися, що кухарка якось пов’язує це між собою, а не просто сказала ці фрази одну за одною.

Вона кивнула головою, далі натираючи м’ясо. Я занюхав товчену шальвію. І розмарин.

— Це саме те,