Серце з попелу - Тейлор Грін
Доки ті бурчали та лаялися, обминаючи мене, повільно розвернулася та зустрілася з похмурим карим поглядом. І повітря наелектризувалося, наче перед грозою. В легенях забракло кисню, і я рвано вдихнула, стискаючи руки в кулаки, щоб припинили тремтіти від хвилювання. Видихнула.
Хтось, проходячи повз, штовхнув мене в плече, нарешті приводячи до тями. Відступивши до стіни, я повільно рушила до Дема, що так і стояв незворушно, спершись копчиком на підвіконня та запхнувши руки до кишень. Наче й справді… не по мою душу приїхав.
— Привіт, — мовила, зупиняючись поруч та й собі сперлася на підвіконня, плечем до плеча з Загродським.
— Привіт, — гмикнув він.
Не дивилася, та все ж відчувала й досі його погляд на собі.
— Навіщо приїхав? — якомога буденніше спитала, спостерігаючи за тим, як пустіє коридор.
Усі мчали займати столи в їдальні та встигнути відхопити найсмачніші пиріжки з картоплею від тітки Галі. Я й сама планувала ними поласувати… до цього моменту.
— Ще раз переконати тебе не робити дурниць, — так само спокійно відповів чоловік. — Або…
Він замовк, не договоривши. І змусив таки підняти на нього погляд. А сам свій відвів.
— Або? — тихо перепитала, майже втративши голос, надломивши його до шепоту.
— Борис, як твій брат, повинен бути зацікавлений у твоїй безпеці.
Що?!
Такого я не очікувала, це точно. У мене від здивування аж рот роззявився, але слів не знайшлося. Тож я просто закривала і відкривала його, доки холодні пальці не торкнулися підборіддя.
Не встигла зметикувати, що до чого, як опинилася затиснутою між вікном і похмурим Деменцієм. Опустивши долоні на підвіконня по обидві сторони від мене, впився поглядом, наче намагався душу розгледіти і вийняти. І прюнола з тютюном знову замість кисню…
— Ксано, — схиляючи голову, зітхнув. — Ти не знаєш його так, як знаю я. Невже ти гадаєш, ніби зможеш обіграти Валентина на його ж території? Такий твій план, так? Але. Він. Провальний.
Останнє він майже прогарчав, ледь не торкаючись своїм носом мого. Мислити це аж ніяк не допомагало. Його близькість, нахмурені брови, клятий запах. Довелося відхилитися хоч на декілька сантиметрів, щоб зібрати залишки здорового глузду. Глитнути, змочуючи пересохлу горлянку. Видихнути прюнолу з легень. І впевнено зазирнути у карі очі.
— Провальний чи ні, — врешті мовила, не впізнаючи свого голосу, — але кращого у нас немає, чи не так? І що, як Діана справді десь там, ти думав про це? Що, як у мене вийде?
— Ксано, ні, — похитав головою, викликаючи в мене криву посмішку. — Ми знайдемо інший спосіб.
— О, ще когось викрадемо? — не стримавшись, фиркнула. — А потім ще когось, і ще…
Холодні пальці знову торкнулися підборіддя, змушуючи затнутися на пів слові і затремтіти, коли електричний струм пронісся шкірою, до самих кінчиків пальців, усе ще стиснутих у кулаки.
— Вибирай, — видихнув біля самих губ. — Або ти йдеш зі мною, або я йду до Бориса.
Перед таким складним вибором мене ще, бляха, не ставили… Хоча, як виявилося, обирати доведеться якомога швидше, тому що, не зважаючи на мій напівпритомний стан, слух не підвів, і я вловила голоси на сходах. Один з них належав Барбарису…
— Добре, — поспіхом кивнула, сподіваючись, що Дем нічого не почув.
І коли чоловік здивовано відхилився, прибираючи руку, скористалася можливістю вибратися з пастки. Але замість того, щоб утекти, впевнено обхопила зап’ясток Альцгеймера і потягла того за собою в протилежну від брата сторону.
У його гру я воліла грати за власними правилами, тому йшла не я за ним, а він - за мною. Бо, навіть піддаючись, програвати не збиралася.
