Серце з попелу - Тейлор Грін

— Усі подуріли через мою вечірку, — не без погорди, підмітив Валик. — Підкочують до всіх, хто є в списку запрошених.

Тобто, Женя налетів на мене цілком не випадково, а тому що я тепер - член довбаного культу “Плейбоя”? Ну, супер. Мені тільки натовпу шанувальників зараз і не вистачає. 

— Візьму до уваги, — буркнула, поправляючи сумку, та рушила до дверей.

Однак, так просто відпускати мене Яворський не збирався. 

— Все ж, я проведу, — заявив, змушуючи заскрипіти зубами. — Зі мною безпечніше. 

Угу, з тобою якраз найнебезпечніше.

Не знаючи, як спекатися несподіваного тілоохоронця, вирішила, що найкращий вихід - просто ігнорувати, тому, не озираючись, кинулася крізь відчинені двері надвір. До кінця перерви залишалося якихось п’ять хвилин, тож молилася лиш про те, аби в кав’ярні не виявилося кілометрової черги, як завше. 

І застогнала від розчарування, вгледівши шеренгу студентів, що розтягнулася на кілька метрів. Здається, поїсти мені не вдасться ще найближчих півтори години. Живіт у відповідь обурився гучним бурчанням. 

— Чого застигла? — поцікавився Валентин, пройшовши повз та озирнувшись із сяючою посмішкою. — Пішли.

І, не звертаючи уваги на всіх, хто терпляче очікував своєї черги, впевнено увійшов до кафе. А ніхто й слова не сказав. Ще й до мене заусміхалися, від чого стало геть не по собі. Тому так і залишилася тупцяти не місці, не знаючи, що його робити далі, чекати чи повертатися ні з чим.

Глянувши на годинник, зітхнула, розуміючи, що до дзвінка все рівно не встигаю, та встала в кінець черги, ігноруючи грайливі підморгування від хлопців та примружені погляди від дівчат. І саме, коли мене вже наполегливо пропускали вперед, з кафе виплив Валентин із великою паперянкою кави та паперовим згортком. 

— Чому не увійшла? — простягаючи мені все це добро, спитав. — Я не знав, що тобі взяти, тому довелося покластися на свій бездоганний смак.

Я лиш очима кліпала, невпевнено беручи з його рук паперянку, від якої підіймався неймовірний аромат щойно звареної кави. І не знала, як реагувати на такий несподіваний жест. Але тривало моє здивування не довго. Аж доки, на моє непевне “Дякую”, не почула у відповідь:

— Будеш винна.

І, підморгнувши, клацнув по носі та гордо продефілював назад до університету. 

Н-да, чудес не буває, — провівши його поглядом, роздратовано подумала і, відкусивши від кравлика з фісташкою, зітхнула.