Довірся мені - Альбіна Вишневська

2019, кінець червня

Нарешті! Дочекалася його! Юлька шалено сумувала за коханим, якого ось вже три місяці як не було вдома. Останні дні очікування здавалися особливо довгими. Жінці хотілося врешті-решт обійняти коханого та заспокоїтися.

Вона знала, що попереду ще багато випробувань, та віра в краще завжди допомагала не звертати уваги на щоденні клопоти..

З раннього ранку вона, ніби дзиґа, бігала по кімнатам, щоб не тільки прибратися, а й приготувати смачну вечерю. Нещодавно чоловік, під час розмови по телефону, обіцяв, що за тиждень повернеться до їхнього села на першому ж вечірньому автобусі.

Розпал літа за вікном, безліч справ, купа роботи по господарству, так це дрібнички в порівнянні з тим, як Юля скучила за Андрієм.

Жінка нетерпляче рахувала дні до зустрічі з чоловіком. Вимушене розтавання гнітило подружжя, та іншого виходу найближчим часом вони не бачили.

Як і багатьом іншим сім'ям, подружжю також довелося періодично розлучитися на певний час, щоб чоловік мав змогу заробити грошей у місті на будівництві. Андрій мріяв на власний смак відремонтувати батьківський будиночок, замінити старий дах та підлатати огорожу. Руки в нього золоті, але для будівельних матеріалів також потрібні гроші. Господарство потребувало не лише бажання щось робити, але і фінансової спроможності.

Андрій та Юля ось уже сім років жили у цивільному шлюбі. Жили мирно, дружно, звичайно, як і багато інших пар, з часом замислювалися про весілля, дітей. Діти... а от дітей чомусь Господь не давав. Неодноразово Юля їздила до лікарів у місто, консультувалася, але нічого конкретного почути у відповідь не змогла.

З часом змирилася, віддаючи все своє кохання учням. Дівчина шалено любила свою роботу, та й діти її, Юлю, любили. Щоправда школа, в якій вона працювала, знаходилася в сусідньому селищі, але й це була не біда, адже вчителів та дітей їхнього села відвозив рано-вранці шкільний автобус.

І ось нарешті настало довгоочікуване літо: ремонти зроблено, дітей розпущено на канікули, а педагогів відправлено на заслужений літній відпочинок.

Щоправда, по господарству багато роботи, і город потрібно постійно обробляти. Але Юлька не нарікала, адже з милим у неї все швидко горіло в руках.

День линув до вечора. Досить часто, ближче до шостої, Юля поглядала на годинник, нервово торкалася до довгого розпущеного волосся і виглядала у відчинене вікно. Кілька разів набирала номер Андрія, але монотонний голос повторювати одне і те: «Абонент поза зоною».

Жінка заспокоювала себе тільки тим, що по дорозі в їхнє село мережа часто плаває і зникає, мабуть тільки в цьому й причина. До сьомої вона вийшла надвір і стояла біля хвіртки, вдивляючись у бік зупинки. Ось і прибув черговий рейсовий автобус, ось висипалися крихітними мурахами пасажири, миттєво розбіглися хто куди. А милого її так і не було. Щось неприємне та липке розтеклося по шкірі. Звичайно, як і всі жінки, Юля останні пів години накручувала себе, малюючи в голові страшні картинки чогось не дуже доброго. Куди телефонувати, у кого просити допомоги?

Вона безпорадно сіла на лавку біля паркану і, тяжко зітхнувши, стиснула мобільник у долоні. Додому поспішали пасажири. Хтось вітався, а хтось цікавився останніми новинами. Тільки Юля якось загальмовано реагувала на те, що відбувається.

У сусіда Івановича, що жив навпроти, поцікавилася, а чи буде ще якийсь автобус найближчим часом у їхнє село. Дідусь лише негативно похитав головою і одразу зрозумів, у чому суть питання.

Діду шкода було йому бідолашну сиротину. Як померли дід і бабуся, дівчинка зовсім одна залишилася. Ні батька, ні матері до ладу не знала, виховувалась старими Амеліними, коли їхній син з невісткою загинули п'ятнадцять років тому. Добре, що дівчинці пощастило залишитися з ближніми родичами. На той момент Петрівна з Васильовичем ще працювали, от і оформили опікунство над єдиною онукою. А як померли, то все багатство, яке складалося з будинку та саду, перейшло у спадок Юлі.

- Мабуть, свого зачекалася, Юленько? – поцікавився дідусь та присів поруч на лаву.

- Його, дідо, - чи то натягнуто, чи то вимучено посміхнулася старому, який вже років десять був вдівцем.

- Справа молода, можливо, запізнився на рейс, можливо,  інший транспорт підвів, - говорив спокійно, розумно і правильно, - тут головне не накручувати себе, люба.

- Діду, та хоч би голосок його почути, а то якось тут щемить, - притиснула долоню до грудей, - чує серце щось недобре.

Іванович тільки закачав сивою головою. Довго тривало мовчання. Так і сиділи вдвох у теплий червневий вечір поруч ... кожен мовчав про своє.

На годиннику давно сьома, а далі хвилини немов збожеволіли і бігли вперед, не стомлюючись.

- Я, мабуть, піду, Івановичу, - сказала ледь чутно сусідка й тихенько підвелася з лави.

- Бережи тебе Господь, люба, - благословив наостанок дівчину Василь і сам так само неквапливо попрямував через дорогу до себе.