Довірся мені - Альбіна Вишневська

- Ти впевнений, що ця бричка довезе мене до міста?

Микита Гранін скептично оглядав чорний автомобіль друга, а в голові крутилися слова з якогось комік-шоу, мовляв, "такий раритет зараз ніхто не випускає, але він якимось дивним способом передається від батька до сина". Микита не став жартувати перед другом, адже чудово знав, що це авто дороге Степанові, як подружка молодості.

- Друже, та тобі не догодиш, - розвів руками Степан Ромащенко, - ти ж відмовляєшся брати мій джип, а іншого транспорту у нас не знайти так швидко.

Микита ледь стримував себе. Нервував, почувши в телефоні голос сусідки, що знизу. Жінка незадоволено повідомила, що нібито у його квартирі тече вода. А з її стелі майже водоспади б'ють. Так невчасно.

Усі спроби зв'язатися з матір'ю не призвели до чогось тямущого. Адже запасні ключі були тільки в неї, а проникати у свою квартиру він не дозволить нікому. І зачекає Ганна Павлівна ще декілька годин, а якщо справді проблема з його трубою, то готовий сплатити всі витрати. Написав матері повідомлення на поспіхом його надіслав. Сподівався, що будь-якої миті його підтримає найрідніша людина.

- Таке сказав, твоїй Насті народжувати не сьогодні-завтра, а я твого звіра поцуплю, - посміхнувся вагітній дружині друга, - так не піде, вам потрібніше, ну а я поки що на цій кралі проїдусь, згадаю молодість.

- Ні в чому собі не відмовляй, друже, - голос Степана,я к завжди, був веселим та оптимістичним.

Микита розсміявся, коли на долоню впали ключі від ластівки Ромащенка. Йому здалося, чи в очах Степана був якийсь сум? Він романтично-зачаровано дивився на старе авто, а в очах плескалася безмежна ніжність до залізяки. Та товариш думками в минулому, напевно згадав приємні моменти з юнацтва.

Але коли по склу барабанила густа злива, Микита чомусь згадав сумний погляд Степана. І треба ж було втрапити у таку халепу та невчасно звернути на ґрунтову дорогу, щоб трохи зрізати відстань до міста. Він навіть уявити не міг, що так раптово налетять грозові хмари, і небо прорве потоком невичерпної зливи.

Гранін чортихнувся, стукнув руками об кермо, але як це вирішить проблему? Машина, не доїхавши до найближчого села кілька кілометрів, пристойно загрузла в багнюці, що миттєво утворилася під шаленим потоком води. Чоловік глянув на годинник - маленька стрілка стрімко наближалася до восьмої. Ось тобі і приїхав додому, ось і вирішив проблеми з сусідкою.

Мобільник мовчав, зв'язку теж не було. Ще раз спіймав себе на думці, що вчасно встиг надіслати матері те повідомлення, в якому просив вирішити питання, якщо він затримається в дорозі. Тим паче, що мама мешкала за декілька кварталів від його будинку. А не на зв’язку тому що з подружками бігали до парку, де ловили на живця чоловіка. Вона в нього та ще штучка, у свої п'ятдесят п'ять.

Сенсу сидіти в автомобілі не було, а значить треба захопити рюкзак і вирушити до найближчого двору, отримати дозвіл, щоб перечекати негоду.

 Микита чудово розумів, що, можливо, засів тут до наступного обіду максимум. Ще ж треба звільнити автомобіль Степана, відправити його назад, а самому, як у студентські роки, згадати всю красу поїздки громадським транспортом. Це скільки ж років він не їздив автобусом, як більшість людей у ​​їхній країні? Так близько десяти, не менше. Ну, нічого, головне, щоб машина Степана почувалася гарно. Другові стовідсотково зараз гикається, можливо, навіть той телефонував неодноразово.

Микита штовхнув двері плечем і одразу зіщулився, коли по руці вдарили холодні краплі літнього дощу. Бодай йому трясця! Холодний дощ ніяк не спонукав чоловіка вийти назовні. Микита навіть розмірковував про те, щоб відсидітися в машині.

Чоловік зачинив двері і нервово вчепився руками в кермо. Кілька разів нервово лобом приклався до ребристої поверхні, вкотре кусаючи себе за спонтанність. Але коли зібрався з думками, то ще раз уважно глянув у лобове скло і миттєво напружився. Йому здалося чи ні? Невже дійсно хтось пробіг упоперек дороги кудись праворуч. Микита пам'ятав, що саме в тій стороні була річка.

Ну не міг же він так помилитися, та й у привиди не вірив. Вдихнувши глибше, Гранін штовхнув дверцята і вивалився з салону, шаленіючи від того, що миттєво промок. Микита практично нічого нормально не бачив через те, що вода заливала очі.

Гранін все ж таки вирішив переконатися в тому, що йому не примарилася людська постать. Хоч щось усередині наполегливо підбадьорювало і насміхалося, мовляв, старієш, всяке мариться в очах.

Чоловік став спускатися вниз протоптаною доріжкою, кілька разів ледь не розтягнувся на слизькій траві. Йому б повернутися і шукати прихистку, так ні, він щось намагався собі довести.

Та ось, нарешті, чоловік побачив те, що шукав: силует людини біля величезної верби. Вже майже нічого не видно, і до того ж злива робила видимість практично нульовою. Кого ж у таку погоду нелегка принесла? Невже хтось наважився звести рахунки із життям? Цього йому ще бракувало! Не до жартів зовсім. День якийсь шалений.

- Гей, ти чого тут розсілася, - у силуеті Микита все ж таки розпізнав жінку, та була в легкому платті, з розпущеним сплутаним волоссям, - топитися, чи що зібралася робити, навіжена?

А ось це його розлютило, бо зрозуміти цих жінок іноді просто неможливо. Що за маячня стрельнула їй у голову? Він має це з’ясувати. Та і не дасть він цій жінці скоротити собі віку.

Незнайомка дивно смикнулася, коли почула сторонній голос, якось злякано подивилася в бік чоловіка і ще сильніше руками стиснула коліна, стукаючи зубами від холоду. Мабуть не очікувала побачити свідків своєї втечі або самогубства.

- Ти там ... цього ... не дури, - Гранін неквапливо наближався до незнайомки, але акуратно, щоб та не надумала стрибнути у воду. Невідомо, що у голові цієї дурепи. А потім шукай її з водолазами, а воно йому треба? Поліція, допити та й смерть на кармі.