Серце з попелу - Тейлор Грін
— Думаєш, не зможу знову вибратися?
І з викликом задерла підборіддя, прямим поглядом дивлячись у вічі. Відчула шкірою, як електризується навколо нас повітря, коли Дем схилив голову, скорочуючи відстань. Я не знала, він збирається поцілувати чи перекусити мені сонну артерію, але впевнена, що здатен і на те, і на інше. Тому навіть зраділа, коли зі скрипом прочинилися двері, і повз нас абсолютно спокійно пройшов Мартин, своєю байдужістю розвіюючи напругу в приміщенні.
Пройшовши до столу, гепнувся на стілець усім своїм могутнім двометровим тілом, від чого той жалібно заскрипів, і розслаблено простягнув ноги, зі стогоном розминаючи татуйовану шию. І тоді лиш звернув увагу на те, як ми з Демом мовчки за цим спостерігаємо.
— Та ви продовжуйте, я почекаю, — фиркнув, підтягуючи до себе горнятко, залишене Демом. — На фабриці все тіп-топ, але я втомився, як собака.
Сьорбнувши кави, зітхнув і дістав пачку цигарок. Вибивши одну, затиснув губами та поплескав себе по кишенях. Коли, лайнувшись, підвівся та попрямував до газової плити, я не витримала. Смикнула рукою, нарешті звільняючи її з чіпкої хватки, та, позадкувавши, швидко мовила:
— Та ми вже закінчили. Бувайте, хлопці.
— Бувай, — гмикнув Морок, схиляючись до конфорки.
Перш ніж опинитися в коридорі, я таки встигла помітити, як він прикурює та, зробивши глибоку затяжку, видихає дим у стелю. Все, що завгодно, лиш би не перетинатися з похмурим поглядом карих очей, що невдоволено стежили за моєю втечею. Він розумів, що не зможе втримати мене навіть за замкненими дверима. Лиш би не посмів завадити і все зруйнувати….
***
Навіть лежачи в ліжку перед сном, я все ще відчувала фантомні дотики на своїй шкірі, що наче закарбувалися там, нагадуючи про те, якою слабкою я можу бути. Запах прюноли не вивітрився навіть після душу, і, заплющуючи очі, я відчувала незриму присутність Дема, в темряві вбачала його погляд і з відчаєм розуміла, що влипла в нього безповоротно. А віддатися повинна іншому. Гірше ситуації не вигадаєш…
Зітхнувши, перевернулася на бік, тоді знову на спину. Але хаос у голові не підпускав і зародків сну у мою втомлену свідомість. Роздратовано сіла на ліжку, спустила ноги на підлогу і, намацавши капці, почалапала вниз, на кухню, заварювати м’ятний чай. Хоч щось же повинно допомогти моїм мізкам відключитися на декілька годин.
Але от чого я точно не очікувала, то це побачити в нашій прихожій серед ночі, як мій брат купує травичку…
— Що тут відбувається? — спитала грізно, спостерігаючи за тим, як якийсь довготелесий тип в капюшоні перераховує купюри, доки Барбарисик намагається сховати від моїх очей величенький пакет.
— Не лізь, — буркнув брат. — Іди спати.
Ах, спати…
Але перш ніж я впевнено закрокувала до них, Борис встиг відчинити двері та виштовхати незнайомця надвір.
— Ти вже зовсім з глузду з’їхав?! — підлітаючи до брата, зашипіла. — Батьки наверху сплять, а ти… ти!
Я ще не вирішила, здавати цього недоумка мамі з татом, чи розібратися самій, тому кричала на нього майже пошепки. Але і від цього Борис зашикав на мене, кидаючи на сходи злякані погляди.
— Це не мені, — здіймаючи пакет над головою, подалі від моїх загребущих рук, тихо буркнув хлопець і швидко пройшов повз, — а для суботньої вечірки.
Те, що цей кретин навіть і не думав каятися, а почуття провини ні на секундочку не з’явилося на безсовісному обличчі, вводило мене в стан афекту, і йому дуже пощастило, що окрім маминої парасольки, під рукою нічого не було.
— Ай, Ксано, ти здуріла?! — забувши стишити голос, вигукнув, коли дерев’яна заокруглена ручка з хрускотом відскочила від його спини. — Ой, та припини вже!
Намагаючись втекти від мого праведного гніву, кинувся сходами наверх, але гострий кінчик парасольки виявився швидшим. Зойкнувши та схопившись за зад, Борис вилетів у коридор і…
— Що за галас? — прямо перед ним у темряві спитав батьків силует.
Я, не встигнувши пригальмувати, влетіла Борисові в спину чолом і зашипіла. А брат від несподіванки підскочив, випускаючи з рук пакет. З жахом дивилася, як той глухо падає біля татових ніг, привертаючи до себе непрохану увагу. В темряві, звісно, важко помітити вміст, але якщо він підніме його…
— Це моє, — прийнявши рішення, швидко мовила, вистрибуючи вперед. — Вибач, що розбудили, татку. Цей паразит вкрав мою посилку.
Підібравши пакунок, побажала татові на добраніч та, доки він не оговтався, гордо попрямувала в свою кімнату. Замкнувши двері зсередини, не довго думаючи, кинулася до вікна.
Так, наскільки б не бісив мене Борис, наскільки б не одобрювала я його спосіб існування, та здавати батькам ніколи б не стала. Бо любила. Не зважаючи ні на що.
І саме тому вчиняла жорстоко, але правильно.
Порив холодного вітру трохи привів мене до тями, і, роздираючи нігтями поліетилен, я почувалася надзвичайно врівноваженою. А, спостерігаючи за тим, як вміст “посилки” розвіюється над нашим газоном, - майже щасливою.
Дивно, але після цього… я зрештою змогла заснути з чистою совістю, навіть слухаючи скиглення та погрози брата за стіною.
