Серце з попелу - Тейлор Грін

А плану не було.

Сидячи поряд із Демом у автівці, я все ще обдумувала те, що він сказав на кухні. І планом це аж ніяк не назвеш. Мені потрібно всього лиш фіксувати місця, де найчастіше тусується наближене коло Братства, а потім люди Загродського їх перевірятимуть. Як він це собі уявляє, навіть запитувати не стала. Тому, що ідея - фігня. Такі пошуки можуть зайняти місяці, а то й роки. Чорт його знає, скільки елітних клубах мажори відвідують всього за тиждень, а їх у столиці - сотні, якщо не тисячі. І у всіх проводити обшук, в обхід охорони і власників? Про те, що встигне зі мною зробити за цей час Валентин, я навіть думати не могла, нудило. 

— Нам потрібен інший план, — наче проникнувши у мої думки, раптом вимовив чоловік, задумливо зводячи брови до перенісся. — Але дай мені декілька днів. За цей час спробуй краще вивчити оточення Яворського. 

Дем кинув на мене короткий погляд, змушуючи розгублено кивнути А тоді поліз до внутрішньої кишені куртки, і за мить простягнув мені затиснуту між пальцями чорну візитку. 

— Там мої контакти, а з іншого боку - Кіра та Морока.

— Морока? — спитала зацікавлено, роздивляючись мінімалістично оформлений клаптик картону. 

З одного боку справді було написано “Д. Загродський”, номер телефону та електронна скринька, а з іншого - “К. Масинець” і “Морок”... 

— Мартина, — коротко відповів. — Ви наче як знайомі. Якщо тобі щось загрожуватиме, а мене не буде поряд, він допоможе. 

Гммм… Морок. До людини з таким прізвиськом я б в останню чергу звернулася за допомогою. Але вирішила промовчати. , не провокуючи загострення у нашому недовгому перемир'ї. Просто запхнула візитку до кишені.

Решту дороги ми їхали мовчки. Намагаючись відволіктися якось від концентрованого аромату його парфумів, спостерігала за краєвидами за вікном. Намагалася не вдихати надто глибоко, та все марно. Наче той клятий запах в’ївся мені в легені, залишившись там навіки. Це і дратувало, і мучило.

Тому, коли авто зупинилося навпроти мого дому, я майже зраділа, наче останнім секундам болючих тортур. І так поспішала втекти, що не з першого разу пальцями намацала запобіжник паска безпеки. 

 — Дякую, що відвіз, — пробурмотіла і, не дивлячись на чоловіка, швидко виплигнула з іномарки. 

— Будь ласка.

Автівка зірвалася з місця, залишивши мене на самоті, і я нарешті змогла розбавити запах прюноли зі свіжим повітрям. Видихнути Дема. Очистити розум від цієї маніакальної, неконструктивної манії. І знову стати собою. Хоч ненадовго. Ксаною, яка звикла мислити тверезо і вирішувати свої проблеми самостійно. І Ксаною, яка зараз нарешті отримає свій довгоочікуваний сніданок!

***

Дні потягнулися, наче дешева жувальна гумка. В університеті я, намагаючись уникати тет-а-тет із Валентином, хоча й змушена була слухати безглузді теревені Золотої компанії хоча б в обідню перерву. На жаль, вони навіть корисного нічого не бовкнули, тож це був час, витрачений даремно. Решту часу самотньо бродила від авдиторії до авдиторії, намагалася направити всі свої думки в навчання, лиш би не думати про те, що очікувало на мене за стінами університету.

Валик не здався. Навпаки. Хоч і не чіпав мене при всіх, у його погрози з’явилася точна дата. Бал на Гелловін. Звісно ж, не та нудна маскарадна тусовка, яку влаштовували у спортзалі, а справжня вечірка для всіх членів Братства, куди запросили навіть деяких простих смертних. Гудів увесь університет, і навіть за його межами. Вечір планувався, без перебільшення, - грандіозний. 

Єдині, хто не приєднався до студентської істерії - це Софія з Вікою, і лиш таємні зустрічі ввечері у них вдома були тим цілющим пластирем, який підтримував мене і не давав розбитися на гострі уламки. Лиш з ними я відчувала себе колишньою, безтурботною і щасливою. Хоча б на декілька годин. 

Однак в середу, повернувшись від дівчат додому, навіть їхня підтримка не врятувала мене від неминучого. Увійшовши до своєї спальні, я одразу ж помітила велику білу коробку, перев’язану пафосним червоним бантом, і навіть не читаючи листівки, що гордо стирчала зверху, вже знала, що там і від кого. 

— О, ну, нарешті, — виникнувши за моєю спиною, наче до того чатував у засідці, радісно всміхнувся Борис. — Вже помітила подарунок, га? Це від…

— … Валентина, — буркнула, перебивши його.

І, роздратовано зітхнувши, попрямувала до ліжка, щоб забрати звідти коробку і запхнути її подалі, так, щоб навіть на очі не потрапляла. 

— Там - сукня, — спостерігаючи за тим, як я тягну подарунок до гардеробної, розгублено повідомив. — Куди ти її… Я повинен відео надіслати, де ти приміряєш… 

Відео? Що? Та чорта з два я позуватиму на потіху цьому кретину! Мене й так уже дістали пихаті індики зі шлейфом Армані, їхні безкінечні суперечки, який курорт на зимові канікули обрати, і який бренд взяти на рекламу в соцмережах. Мене вже трясло від елітної компашки, а в своїх спостереженнях за ними не просунулася ні на йоту. А субота вже за два дні. Два дні до того, як Валентин… зробить мене своєю. Або я все зіпсую і втрачу можливість дізнатися, де знаходиться Діана. Втрачу можливість витягнути брата. Усе. Втрачу.

— Я одягну сукню на вечірку, — зробивши глибокий вдих, з фальшивою усмішкою розвернулася до брата. — Скажеш Валику, що я хочу, щоб це стало сюрпризом. 

— О-о-о, — здивовано, але задоволено протягнув Барбарис, чухаючи маківку. — Ну… окей. 

І, доки він кліпав очима, я швидко випхала його зі спальні та зачинила двері, притискаючись до них спиною. 

Два дні. У мене залишилося всього два дні…