Серце з попелу - Тейлор Грін

Дем

— Мене, — тихо видихає.

Сірі очі ховаються від мого погляду, і від несподіванки їй таки вдається вирватися з-під моїх пальців та відступити. Щоб знову розправити плечі та стати собою, - впертим дівчиськом, з гордо задертим підборіддям. 

— Не дивись так, — з викликом пробурчала, закладаючи неслухняне пасмо за вухо.

— Як? — не впізнаючи свого голосу, глухо перепитав. 

— Наче жалієш мене, — фиркнула, кривлячись, однак нижня губа зрадливо затремтіла. — Не треба, я впораюся. 

Коли вона прикусила її, мій світ наче пішов тріщинами. Загребельна була повною протилежністю Діани, але в кризових ситуаціях обидві намагалися здаватися сильнішими, аніж почувалися насправді. І переконати у цьому мене… 

Наче довбане дежа вю якесь.

П’ять років тому

Дзвін порцеляни змусив повернути голову в бік кухні. Кілька секунд дивився на уламки тарілки під ногами сестри, а тоді помітив, як дрібно тремтять її худі плечі. 

— Ді?

Мій голос змусив її здригнутися. Наче за своїми думками забула, що я у вітальні за аркою.

— Ніколи не любила цю тарілку, — спробувала віджартуватися Діана, та голос її напружено бринів. 

Відставивши ноутбук, я підвівся з крісла та рушив до неї, щоб допомогти і… поговорити. Ще тиждень тому вона сяяла від щастя після того, як нарешті стала повнолітньою та покинула стіни дитячого будинку. Планувала все змінити в моїй холостяцькій квартирці, готувалася до вступу в університет і потроху звикала до власної кімнати, якої у неї ніколи раніше не було.

Але після тієї розмови, про контракт з Бачинським, її наче підмінили. Хоча це стосувалося лише мене та моєї дурості. І лише мені це вирішувати. 

Почувши мої кроки, Діана розправила плечі та, не озираючись, кинулася до кутка за віником та совком.

— Я приберу, не хвилюйся, — чергова бадьора спроба уникнути мене.

Однак, перехопивши її за руку та розвернувши до себе, побачив таку розгубленість і відчай, що на мить сам заціпенів.  

— Поговоримо? — спитав, забираючи в неї предмети. — Сядь.

— Про що? — тихо.

Відійшовши, присіла на табуретку та втупилася поглядом у свої руки, складені на колінах. 

— Чим ти себе накрутила, Ді? — замітаючи порцеляну на совок, поцікавився. — Ми ж наче вже все обговорили. 

— Що саме?

Викинувши уламки в смітник, розвернувся та похмуро окинув сестру поглядом. Судячи з того, що вона так на мене й не глянула, значить прекрасно зрозуміла про що я, але чомусь вперто не бажала підіймати цю тему. 

— Ця робота… вона не назавжди, — зітхнувши, повторив те, що й раніше. — Якийсь рік і…

— І вісім місяців, які ти працюватимеш безоплатно, бо тебе підставили! — Нарешті, стріпнувши волоссям, поглянула на мене з-під лоба сяючими від злості очима. — А потім знову щось трапиться, і термін продовжать. Це пастка, розумієш чи ні?! Такі, як він, не відпускають просто так.

Такі, як він? 

Від її несподівано дорослих слів я навіть розгубився. А тоді зрозумів…

— Ти бачилася з Бачинським, — вимовлене в голос жахало ще більше, аніж звучало подумки. — Ді, але як він знайшов тебе? Що… хотів?

Аж затрусило від однієї лише думки, що цей покидьок погрожував моїй сестрі. Ну, це вже переходило усі межі!

— Це я… я приходила до нього. 

Вона знову сховала погляд у руках, доки я, вибитий з колії, вже абсолютно нічорта не розумів. 

— Навіщо? — видихнув.

Почуття провини, що лише перестало мене зжирати за те, що довелося залишити Діанку в сиротинці на довбані чотири роки, знову вчепилося в мене гострими кігтями, роздираючи грудну клітку зсередини. 

— Нічого не вийшло, тож… не важливо. — Відчай у її голосі посилився, і це краяло мені серце.

Підійшовши, повільно присів перед нею та, взявши тремтячі пальці у свої, зітхнув. 

— Якщо він зробив чи сказав щось, Ді, я його вб’ю, присягаюся. 

Але сестра лиш похитала головою та коротко всміхнулася. 

— Нічого не вийшло… Я не змогла виконати його умову, — тихо мовила, і її очі наповнилися сльозами, коли наші погляди перетнулися. — Пробач мені…

— Яку умову? — майже не дихаючи, спитав.

Вона швидко похитала головою, зціплюючи зуби. Задерла підборіддя, щоб сльози не пролилися через край.

— Ді, скажи мені, — вимогливіше. — Чого хотів Адріан?

Сіпнувшись від згадки його імені, дівчина розгублено поглянула на мене і тихо видихнула: 

— Він хотів… мене.

***

Ксана

Погляд Дема осклянів, наче на якусь мить він опинився десь далеко звідси, навіть не відреагував, коли я відступила від нього ще на крок. І це був ідеальний момент для втечі. Не зважаючи на те, що лише поруч із ним я почувалася в безпеці, як би дивно усвідомлювати це не було, все ж поспішила скористатися шансом уникнути розмови. Бо вона не змінить абсолютно нічого. 

Однак, розвернувшись до дверей, несподівано відчула сильні пальці на своєму лікті, що обпекли кригою навіть через светр. Здригнулася, завмираючи, і не сміла оглянутися. 

Швидко ж він…

— Ти нікуди не йдеш, — навіть не прохання, а чіткий наказ.

Не знаю, звідки взялися сили, але я майже невимушено всміхнулася, озираючись через плече. 

— Мені треба додому, знаєш, — вимовила спокійно, намагаючись висмикнути кінцівку. — У вас тут затишно, проте…

— Ти зрозуміла, про що я, — перебив, несподівано опиняючись надто близько.

Настільки, що пересохло в горлянці та забракло повітря в легенях. Лише клята прюнола, якою задихалася. І очі, в темряві яких хотілося втопитися, залишившись назавжди там. З кожною хвилиною, проведеною поруч із Демом, мені все важче було б піти, тому я ледь не відчайдушно похитала головою, відступаючи до дверей.

— Я впораюся, — повторила на видиху, смикаючи рукою. — Я…

— Мені що, знову замкнути тебе? — загрозливо прогарчав, примружуючись.