Серце з попелу - Тейлор Грін

 — Деменцію, ти зараз помреш! — радісно вигукнула, відкриваючи двері на кухню з ноги.

Чоловік аж кавою похлинувся, вгледівши мене на порозі, і, закашлявшись, прохрипів:

— З тобою точно довго не протягну…

Ігноруючи його невдоволений погляд, швидко підійшла та, всівшись навпроти, нахилилася над столом. 

— Ти краще запитай, що я дізналася, — не в силах стримати широкої посмішки, мовила.

Так, нудний четвер приніс мені доволі цікаві новини. Бо, як виявилося, інформацію добувати краще не в мажорів напряму, а у любого братика, який уже настільки звик до мене у своїй елітній компанії, що без задньої думки вибовкав дещо цікавезне. 

— І що ж? — вигнувши брову, спитав Дем, пильно вдивляючись у моє обличчя. 

Я навіть на мить знітилася, покриваючись трепетними мурахами від його хрипкого голосу. Довелося відвести погляд, переключаючись на перстень на його великому пальці. Сяк-так, але це допомогло зосередитися. 

— Отже, — зітхнувши, мовила. — Про вечірку у суботу ти вже, напевно, чув? 

— Звісно, — байдуже кивнув.

— І про місце? — примружившись, запитала.

— Клуб “Гестія”? — не розуміючи, до чого я хилю, спохмурнів.

— А про те, хто власник, ти в курсі?

Побачивши нарешті справжнє зацікавлення в його темних очах, переможно відкинулася на спинку стільця, складаючи руки на грудях. 

— Наскільки мені відомо, власник - Орест Тихий. Але ходять чутки, що він - лиш підставна особа.

— Ага, — закивала. — А справжній володар “цнотливої богині”...

На мить на кухні запанувала тиша, доки чоловік пропалював мене недовірливим поглядом.

— І хто ж він? — повільно складаючи руки в замок, нахилився над столом Дем.

Маючи намір помучити його трохи довше, розчаровано зітхнула. Бо все ж не несила було витримати. 

— Валентин Яворський, — випалила. 

Ледь не підстрибуючи на стільці від збудження, нахилилася вперед і, насолоджуючись розгубленістю на обличчі в Загродського, всміхнулася. 

— А даси перстень поміряти, скажу, як так вийшло. 

Ні, ну, місія місією, але ж заради чогось я таки перлася сюди після пар на таксі! 

Дем здивовано здійняв брову, переводячи погляд на свої переплетені пальці. А тоді знову на мене. Наче сподівався, що я так жартую. Але я вже нетерпляче простягала руку, долонею вверх. 

Мабуть, інформація таки здалася чоловікові доволі цінною, бо за мить він уже стягнув масивну прикрасу з пальця та вкинув у мою спітнілу від жадібності долоню. 

Одразу ж начепивши перстень на свій великий палець, зітхнула, коли він сумно повис на ньому. Ну, звісно ж, у Дема пальці, хоч і аристократично довгі, та все ж втричі більші за мої. 

В очі кинулося зображення на печатці. Птах з розправленими крилами сидить на руків'ї меча. Судячи з царапин та потертості, перстень доволі старий. І, мабуть, не просто прикраса з ринку. Більше нагадує сімейну реліквію. Але… Дем хіба не сирота? 

Вирішивши, що для таких запитань не найкращий час, я неохоче повернула дорогоцінність власнику. І з завмиранням серця спостерігала, як бережно той одягає печатку на палець і на кілька секунд торкається зображення. Ця річ безсумнівно дорога йому. 

— Ну, і як же Яворський заволодів “Гестією”? — задумливо потерши підборіддя, спитав Дем. — Замаленька він рибка для цього місця. Ти точно нічого не наплутала?

Мені аж очі закотити захотілося. Тільки недавно хтось казав, що довіряє мені, а як дійшло до чогось серйозного, так одразу “наплутала”...

— Альцгеймер тут ти, а не я, — не втрималася від шпильки, криво всміхнувшись на його здійняті брови. — Валик отримав клуб у спадок від свого дядечка, що помер минулого року. 

— Бачинський… — Дем гмикнув, кивнувши. — Це багато що пояснює. 

— Знаєш його?

Тепер і мені стало цікаво. Тому, що навіть Барбарисик, при згадці про Валикового дядька, аж в лиці перемінився, наче раптом узрів божество, не більше, не менше.

Я з цікавості навіть полізла в пошуковик, щоб глянути на нього, але побачила лиш звичайного смертного чоловіка. Хоча й доволі симпатичного, не сперечатимусь. Бізнесмен, власник декількох великих машинобудівних підприємств і менш легальних дрібних фірм. В листопаді йому б виповнилося тридцять сім. Але Адріан Бачинський, що на усіх зустрічах оточений охороною, не пережив… ниряння з аквалангом. Яка іронія. 

— Зі смертю Адріана, дихати в цій країні стало набагато легше, — замість відповіді спокійно мовив. — На одного покидька менше. Значить, кажеш, клуб не лише Валентина, а й перейшов йому від Бачинського… Це справді цікаво. 

Чоловік різко підвівся, наче від надлишку емоцій не міг всидіти на місці, та відійшов до вікна. Впершись долонями у стільницю, завмер. Його спина під білою футболкою здавалася наче висіченою з каменю. Напружених м’язів захотілося торкнутися пальцями, аж довелося вп’ястися нігтями у долоні, приглушуючи свої недоречні бажання.

— Думаєш, її можуть ховати там, у “Гестії”? — тихо спитала, лиш би відволікти себе від думок.

— Можливо, — стенув плечима. — Дуже на це сподіваюся.

— І я, — видихнула.

Одразу ж натикаючись на іронічний карий погляд через плече.

— Що? — буркнула ображено. — Ці кретини - не найприємніша компанія, знаєш. А ще… я сумую за подругами. 

Зітхнувши, підперла руками голову і відвела погляд. Здається, розмова зайшла зовсім не туди, і зіпсувала мені увесь настрій.

— Чому? — раптом спитав Дем. 

Його голос звучав справді не байдуже, і це застало мене зненацька. Може, тому я й бовкнула зайве…

— Такою була умова Валика, - жодних нормальних друзів.

І хоч за мить я вже пошкодувала, що сказала це, однак надто пізно. Периферійним зором я помітила, як розвернувся Дем, певно знову пропалюючи в мені дірки своїм крижаним поглядом, однак перетинатися з ним не насмілилася. Продовжувала свердлити поглядом залишену ним чашку на столі. 

— Ти не казала, що були умови, — прохолодно кинув, змушуючи покритися мурашками від цього вібруючого тембру. — Чого ще ти мені не повідомила?