Серце з попелу - Тейлор Грін

Дем

— Ось тут підпишіть… ага, і ще отут. А це договір з новим постачальником швейної фурнітури. 

— А що з “Арт-тексом”?

— Останнім часом поставки були з затримками, ціни зросли, а браку стало більше…

— Добре. 

Олена на мить припинила гортати сторінки в стосі паперів, які назбиралися за час моєї відсутності, і ручка мазнула по щойно поставленому підписі. 

Роздратовано відкинувши її, стиснув на мить перенісся, а тоді зітхнув, здіймаючи погляд на спантеличену заступницю з фінансових питань. 

— Олено, залиш документи, я передам через секретаря, — майже попросив, сподіваючись залишитися наодинці хоча б на півгодини.

Жінка на якусь долю секунди невдоволено підтиснула губи, певно, розраховуючи розібратися з усім цим ще до обіду, та лиш стримано кивнула і, поправивши круглі окуляри, схопила зі столу уже підписане мною. А тоді мовчки вийшла за двері, залишивши мене нарешті сам на сам із власними думками. 

Навіть у суцільній тиші легше не стало. Що роздратувало тільки сильніше. А все через кляту Загребельну, щоб її! 

Крісло, на якому сидів, від’їхало і гепнулося об стіну, коли різко піднявся, щоб підійти до вікна та вдихнути на повні груди. Якби ж це допомогло позбутися відчуття якоїсь клятої безпорадності. 

Я буквально стояв на перехресті перед вибором - пожертвувати Ксаною, щоб знайти сестру, чи втратити єдиний шанс, але врятувати занадто самовпевнену Загребельну, яка через власну впертість полізе в саме пекло, лиш би довести, що може. І мені не подобався жоден з варіантів. А на те, щоб знайти ще один - замало часу.

Двері знову відчинилися, змушуючи мене рвучко розвернутися, щоб нагримати на будь-кого, хто насмілився потрапити під гарячу руку. Але зовсім не очікував побачити схвильованого Кіра. Той спочатку завмер на порозі, розгледівши попередження в моєму погляді, та все ж пройшов досередини, зачиняючи за собою двері. А це означало лиш одне, - трапилася ще якась масштабна фігня, яку доведеться розгрібати. 

— Що там вже? — втомлено зітхнув, змирившись із неминучим, і присів на підвіконня, вивчаючи хлопця поглядом. 

Той нервово переминався з ноги на ногу та заламував пальці, наче не знав, яким чином припіднести мені чергову проблему. 

Та, як виявилося, проблема абсолютно не нова. 

— Я хвилююся за Ксану, — раптом випалив Кирило, дивлячись на мене так, наче я його остання надія. — Яворський дуже дивно поводиться. 

— Наскільки дивно? — запитав, намагаючись залишатися холоднокровним.

Але всередині все стислося від однієї лише думки про цього покидька. Про його лапу на плечі Загребельної, в той день, коли та погодилася стати однією з них. Настільки поринув у власні думки, що ледве розчув Кіра, коли той забурмотів:

— Вчора перед всіма Валик сказав, що вечірка буде “особливою” для нього та його дівчини, а потім по телефону давав вказівки щодо віп-спальні на третьому поверсі клубу. Але ж Ксана… не його дівчина, вона з нами, еге ж?

І знову цей сяючий погляд, суміш відчаю та надії, через який я почувався ще більш безпорадним. І це бісило. Настільки, що готовий був просто викрасти Загребельну з університету, зв’язати її та всадовити на видному місці, аби лиш спокійно зайнятися справами фабрики і позбутися дивного липкого відчуття… страху. За неї.

Видихнувши, декілька хвилин зважував усі “за” та “проти”, а тоді все ж відштовхнувся від підвіконня і, захопивши з дивана куртку, рушив повз Кирила до дверей.

— Поїхали, — буркнув у відповідь на його запитальний погляд. 

— А… ага, — ледь не радісно підскочив хлопець, кидаючись слідом. — У неї зараз економіка, але ми приїдемо якраз до великої перерви. 

— Кір!

— Зрозумів, замовк…  

***

Ксана 

Сісти на лекції з економіки біля вікна було помилкою. Я відчула це нутром ще з самого початку… Але лиш коли, позіхаючи від монотонного голосу викладача та відраховуючи хвилини до завершення цих тортур, виглянула надвір, зрозуміла, що чуття не підвело. 

На парковці перед університетом стояла знайома чорна іномарка. Я б могла подумати, що мені просто здалося. Ну, скільки в столиці може бути однакових автівок? Та безліч! 

Однак, з салону вискочив Кір та, злодійськи озираючись, чкурнув до будівлі, і я зрозуміла, що ні, на жаль, таки не примарилося. Ба більше, впевнена, що й Деменцій десь там ошивається. Тільки от втямити, навіщо вони тут, не могла ніяк. Невже за мною? Чи знову щось задумали? Наприклад, викрасти Валика. Не те, щоб я була проти такого крутого повороту, але… Ні, таки дуже навіть проти. Без організатора вечірки не буде й самої вечірки, а я втрачу єдину можливість якнайшвидше потрапити в клуб, щоб обстежити кожен його потаємний куточок. Можливо, встигну це зробити ще до того, як Валик награється у господаря клубу і нахизується перед простими смертними. А поки в мене є крихітний шанс і рибку з'їсти і на…. не сісти, ніяких позапланових викрадень!

Глянувши час на екрані телефона, я роздратовано постукала нігтями по стільниці. Ці дві хвилини триватимуть вічність, і біс його знає, що там може трапитися за цей час…

Знову похмуро глянула вниз на парковку, але клятого Альцгеймера ніде не було видно, і мене це нервувало. Тому, схрестивши пальці, повторювала подумки, як мантру: “Хоч би тобі припекло, і ти відлити відійшов, хоч би тобі…”

— На сьогодні лекцію закінчено, до понеділка, — несподівано, за сорок п'ять секунд до дзвінка, повідомив Семен Андрійович.

Спантеличено проводжаючи поглядом викладача, що ледь не підтюпцем біг до дверей, на секунду задумалась, а чи не зачепило його випадково моє імпровізоване прокляття… І, стенувши плечима, дійшла висновку, що байдуже, головне ж - подіяло. 

Схопивши сумку, згребла в неї свої речі та кинулася до виходу, розштовхуючи надто сонних і повільних одногрупників. Настільки зосередилася на тому, аби якнайшвидше (і бажано швидше за Золоту компашку), дістатися вулиці, що не помітила навіть самого Деменція. Лиш пролітаючи повз широкоплечу постать, вловила периферійним зором чорну шкіряну куртку. І різко загальмувала, ледь не створивши затор з голодних студентів у коридорі.