Серце з попелу - Тейлор Грін

Ранок дня “ікс” почався з проливного дощу і повної відсутності мотивації вставати з ліжка. Дивлячись у стелю, ще з півгодини слухала симфонію зі стукоту крапель об шибку та храп Барбариски за стіною. Приволочився додому він десь під ранок, тому ці пекельні звуки доведеться слухати мінімум до опівдня. Така собі мотивація для підйому, але все ж вона спрацювала, і я таки скотилася на підлогу. Впхнувши ступні в капці, роздратовано протупцяла в коридор та увійшла до спальні брата. Одразу ж затискаючи ніс пальцями. 

Гепнувши дверима, не без задоволення зрозуміла, що храп затих, а тоді підійшла до вікна, щоб відчинити його навстіж. І лиш, відчувши подих осіннього вологого вітру, вдихнула на повні груди. 

— Ну, що ти робиш? — прохрипіли з-під ковдри. — Холодно ж.

— А в цих концентрованих випарах не протверезієш і до вечора, — пробурчала, і з відчуттям виконаного сестринського обов’язку, гордо покинула кімнату, ще раз гепнувши дверима.

Спустившись на кухню, включила кавоварку та помітила на холодильнику записку від мами. Схоже, батьки знову звалили на якусь конференцію, що мене зовсім не здивувало. Де ж іще святкувати Гелловін, як не серед нудних акціонерів та старих бізнесменів, які думають та розмовляють одними цифрами та валютою. 

Хоча, хто б казав. Мені доведеться провести вечір в самому чистилищі з нечистю та їхнім пихатим королем, тож конференція - не найгірший варіант.

Лате трохи збадьорило, однак бажання проживати цей день, на жаль, не додало. І я вирішила хоч чимось себе зайняти, а саме - притягнути зі спальні ноутбук та пошукати трохи інформації про клуб “Гестія”, щоб хоч приблизно орієнтуватися на місцевості.

Заклад виявився надто популярним для “золотої” молоді столиці, а ще мав навіть власний сайт, в галерею якого всі бажаючі засвітитися могли додати фотографії та п’яні селфі. 

Судячи з інтер’єру, ним займався хтось близько знайомий з Валиком, інакше як пояснити таку концентрацію несмаку та вульгарщини. Чорне з золотим оздоблення ще куди не йшло, але якісь каляки їдких кольорів на стінах в леопардових рамках? Плюшеві чорно-білі стіни в коридорі та диско-боли? Це клуб чи сучасна версія дешевого борделю?

Пошкодувавши свої бідолашні очі, які це побачили, зосередилася на дверях та арках, що потрапляли на фото. З невеличкого голу в зал вели лише одні, а от далі… арки для офіціантів, два бари, сходи на верхній ярус, зі стриптизом. Були ще одні сходи збоку, не такі вичурні, майже непомітні, але ніде не було видно, щоб туди хтось підіймався. Лише на одному селфі якоїсь нетверезої дівиці я помітила біля підніжжя серйозного сек’юріті. І подумки поставила помітку, що це виглядає доволі підозріло. 

Через годину в мене вже миготіло перед очима від такої кількості яскравих кадрів та вишукування деталей на затінених фонах, однак вияснила я не достатньо, аби вважати себе підготовленою. Це мене страшенно засмучувало і дратувало, що аж ніяк не допомагало ситуації. До вечірки залишалося якихось вісім годин, а страх провалитися тільки зростав.

Борис, що нарешті прокинувся та виповз за дозою кофеїну, ситуації не допомагав, розповідаючи про свої вчорашні подвиги та крутий рейв на кар'єрі, який закінчився приїздом поліції та втечею на повній швидкості нічними вулицями Києва. 

Без натхнення обізвавши брата відсталим дегенератом, отримала у відповідь таку ж мляву подачу і розчаровано, з ноутбуком під пахвою, повернулася до своєї кімнати. 

Так увесь день і провела, в розгубленості та навіть без примарної картинки свого близького майбутнього. 

***

— Через півгодини виїжджаємо, — рівно о пів на шосту з коридору крикнув Борис. — Щоб була готова, а не як завжди…

— Я з тобою не їду, — відгукнулася у відповідь і закинула до рота чергову жменю попкорну, не відриваючись від екрану ноутбука. 

Чим іще боротися зі стресом, як не солодким і шкідливим під кривавий трилер, м? Все рівно ж через тридцять хвилин робити відео-звіт для Деменція, то чому б не виглядати при цьому, як та, що справді нікуди не збирається, зі шматочками кукурудзи в розпатланому волоссі та заляпаній колою піжамі.

Двері в спальню різко відчинилися, і на порозі виник розгублений брат.

— Як це, не їдеш? — перепитав, оглядаючи мене. — Ксано, ти що, навіть не збираєшся?! Валентин ж…

— Не згадуй в цій кімнаті ім’я нечистого всує, — невдоволено пробурчала, глянувши на Барбариса з-під лоба. — Візьму таксі і приїду. Ти, на мій погляд, ще не достатньо протверезів.

Немічний, здавалося, ще більше розгубився, не зводячи погляду з моєї зачіски.

— Це ти вже в образі баби-яги, чи що? — почухавши макітру, спитав. — А як же сукня?

Вихопивши з-під себе подушку, жбурнула її в брата, та той встиг її впіймати і, забравши з собою, нарешті зачинив двері з того боку. Що хотів, чого заходив, лиш би настрій спаскудити.

Ледве дочекавшись, коли нарешті, задзвенівши ключами, погупав сходами донизу, схопила з тумбочки чорну візитівку Деменція. Зберігши контакт, знайшла його у месенджері та без вступних привітань увімкнула запис відео. 

Сподівалася, що хоча б злякається, побачивши мене “в образі”, і навіть всміхнулася цій думці на мить.

— Як бачиш, я все ще дома, — пошарудівши пакетом з попкорном, заявила в камеру. — І до вечірки, на яку ти заборонив мені йти, абсолютно не готова.

Показово витягнувши з волосся шматочок кукурудзи, запхнула до рота та піднялася з ліжка. Переключивши зйомку з фронтальної камери, продемонструвала, як внизу з подвір’я виїжджає автівка Барбариски та за мить зникає на дорозі. 

— Залишилася сама вдома, але в гості не запрошую. Тож на добраніч, нехороших снів. 

І з відчуттям гордості, відправила цей шедевр кінематографії. А тоді, кинувши смартфон на ліжко, на ходу скинула піжамну кофту, в три стрибки опиняючись в гардеробі.

З огидою копнувши коробку з сукнею від Валика, пройшла до найвіддаленішого вішака та обережно витягнула звідти чохол зі своїм справжнім костюмом на Гелловін. Костюмом, який точно позбавить Валика небажаної ерекції, навіть якщо він мене впіймає.