Серце з попелу - Тейлор Грін

***

Розклавши на ліжку щедро прикрашені бризками червоної фарби чорно-білий комбінезон та білу маску з крихітним капелюшком, задоволено всміхнулася у відповідь на таку ж широку, тільки пластикову, криваву посмішку. Взагалі-то, бути Артом із “Той, що жахає”, я повинна була ще минулого року. Тому, що Барбарисик ненавидить клоунів, а від цього фільму в нього нервова гикавка. Однак, ми, як завше, посварилися напередодні, і Гелловін я провела з Софі та Вікою за переглядом жахастиків. Що теж дуже непогано. 

Потягнулася рукою до костюма, коли раптом озвався мій телефон, і я невдоволено перевела на нього погляд. І кому там ще щось треба від мене…

— Чорт, — єдине, що вирвалося, коли побачила відеодзвінок від Деменція. 

Не повірив таки…

Застогнавши, лайнулася та, схопивши з підлоги піжаму, тремтячими руками застібнула кілька верхніх гудзиків та гепнулася на ліжку, приймаючи вихідне положення. Глибоко вдихнувши та видихнувши, щоб не запідозрив, чого це я так засапалася, тицьнула “прийняти виклик”.

— Ну, чого тобі ще? — дивлячись на похмуре обличчя по той бік екрану, спитала.

Намацавши вільною рукою попкорн, як ні в чому не бувало, запхнула собі до рота цілу жменю. 

— А чого це на тобі піжама криво застібнута? — здійнявши брову, спитав, і я від несподіванки ледь не вдавилася. 

Опустивши погляд, подумки себе побила, але, зберігаючи максимальну байдужість, стенула плечима. 

— Зателефонував би раніше, ще й стогони почув би, — всміхнувшись, відповіла. — Може тобі іграшку свою показати?

Брови чоловіка від здивування поповзли вгору, та він опанував себе надто швидко. 

— Покажи. — Його губи сіпнулися від тамованої посмішки.

І я показала. Середнього пальця. 

— Збоченець, — ображено додала, завершуючи виклик. 

— Іграшку йому покажи, ти глянь! — відкидаючи телефон, прогарчала. — Свою купи та милуйся.

Зіскочивши на підлогу, швидко скинула піжаму та ледь не бігом кинулась одягатися. Замовляючи таксі, я не розраховувала на такі форс-мажори, тому вже спізнювалася. 

Чорно-білий комбінезон із прихованим замочком спереду опинився на мені за лічені секунди, а от щоб приховати своє довге волосся, довелося зав’язувати низький хвіст та ховати його за комірцем. Схопивши з ліжка маску, кинула телефон до кишені і, востаннє крутнувшись перед дзеркалом, гордо закрокувала назустріч пригодам. Якщо Валик мене й упіймає, то, сумніваюся, що захоче усамітнитися з кривавим клоуном у панталонах. 

***

Клуб “Гестія” зустрів мене натовпом фриків у страхітливих костюмах, тож я лише зітхнула з полегшенням. Не була впевнена, що це буде справжня вечірка-маскарад, тому, що більшість еліти й у будні не знімають своїх масок. Але тепер знала напевне, - у мене все вийде, перш за все - загубитися в натовпі. 

Натягнувши страхітливу маску, попрощалася з таксистом і виплигнула з автівки. Єдине, що вибивалося з мого образу, це - зелені кеди, але це краще, аніж крокси чи рожеві кросівки, та й думаю, під ноги тут точно ніхто не дивитиметься.

Музика всередині майже оглушила, і я ледь стрималася, аби не затулити вуха руками у перші секунди, але збуджений натовп таких же новоприбулих поніс мене просто до танцполу. Крізь отвори в масці важко було охопити все приміщення поглядом, тому довелося добряче повертіти головою в пошуках “Золотої еліти”. Аби триматися від них якнайдалі, звісно. Біля стегна завібрував телефон, якраз тоді, коли я здійняла погляд на балкон і помітила там Валентина. Той, вчепившись у перила, похмуро оглядав натовп танцюючих. Серце на мить збилося з ритму, коли його очі ковзнули небезпечно близько. І лиш згадавши про маску, я трохи заспокоїлася. 

Повернувшись до нього спиною, дістаючи телефон, намагалася рухатися в такт музиці, аби не привертати уваги. Однак, помітивши на екрані смс, глитнула. 

“Тільки спробуй не з’явитися, Принцесо. Я приїду сам і візьму тебе в твоєму ж ліжку”.

Фантазії нівроку. 

Набираючи відповідь, я прекрасно розуміла, що граюся з вогнем, але адреналін у крові велів діяти. 

“А я тут. Але отримаєш, тільки якщо впіймаєш”.

Заховавши смартфон, крутнулася і, задерши бідборіддя, самовдоволено спостерігала за тим, як Валентин, дивлячись на екран телефона, розлючено стискає губи. Думав, буде просто, Валентинка? Не на ту здобич ти полювання оголосив, ох, не на ту….

Дочекалася, доки нарешті відійде від перил, а тоді, пробираючись крізь натовп, рушила до стіни ліворуч. Ближче до арки, якою в зал снували офіціанти. Все ж, сюди я прийшла не з Валиком у лови грати, а обшукати всі службові приміщення, і збиралася зайнятися цим негайно, щоб не затримуватися надовго. Гірше Яворського лише Яворський, доведений до кипіння.

Пританцьовуючи, схопила в пробігаючого мимо офіціанта келих з чимось, схожим на мохіто, і рушила прямісінько до службового входу персоналу. Кинувши останній погляд на балкон, не помітила там, на щастя, нікого, і хутко дременула крізь арку. Клята маска надзвичайно заважала, а ще в ній було важко дихати, не те, щоб займатися шпигунством, тому, зваживши всі “за” та “проти”, все ж зняла її. Видихнувши полегшено, обмахнулася нею та, роззирнувшись, побрела незнайомим тьмяним коридором. Майже одразу помітила праворуч ще одну арку, що вела на кухню, і звідти долинав надзвичайно збуджений лайливий монолог. Боячись бути спійманою, та ще й потрапити місцевому повару з тесаком під гарячу руку, навшпиньки пройшла повз. І розгубилася, помітивши безліч дверей без жодних вказівних знаків. Доведеться ризикнути і зазирнути за усі…

Більшість із них виявилися комірчинами, одна - складом, а ще дві - невеличкі кімнати відпочинку для персоналу. І лиш останні зацікавили мене найбільше. За ними знаходилися сходи, які вели тільки вниз, у підвал. Серце йокнуло від думки, що це може бути воно, те саме місце, де тримають Діану. Однак, опинившись за крок від розгадки, я раптом відчула, як тремтять коліна і пересихає в горлі. І навіть добрячий ковток із келиха не додав мені впевненості.