Серце з попелу - Тейлор Грін

Спускатися, тримаючи в руках і телефон, і маску, та ще й келих, виявилося не дуже зручно, або ж я просто шукала причину вицмулити мохіто до дна… для хоробрості. Проте бажаного ефекту все рівно не отримала, бо, ставлячи келих попід стіною на сходинці, побачила, як тремтять від страху пальці. Що ж, очікувано, бо темні підвали - не одні з моїх найулюбленіших місць на цій планеті.

Ступивши на кам'яну долівку, я доволі неохоче здійняла телефон, щоб освітити вузький коридор із низькою стелею, попід якою ще й тягнулися ржаві труби. Окрім моїх кроків та приглушених басів з зали наверху, ніяких більше звуків не було. Не те, що б я розраховувала з порога почути благання про допомогу чи щось таке, але тиша гнітила. Хотілося якнайшвидше звідси забратися, а не вперто йти вперед, вихоплюючи ліхтариком покриті пліснявою облуплені стіни. 

Майже зраділа, помітивши праворуч перші двері, і одразу ж кинулася до них, щоб вчепитися в металеву клямку. Однак, там на мене очікувало лиш перше розчарування... і бойлерна.

Разом зі своїм тяжким зітханням, я раптом почула ще якийсь звук позаду, і різко озирнулася, прислухаючись. У коридорі нікого не було, однак, махнувши ліхтариком, я встигла помітити швидкий рух на трубі, і завмерла, спостерігаючи за тим, як від світла втікає жирний пацюк. Супер, тільки цього мені для повноцінного відчуття Гелловіну і не вистачало. 

Наступні двері, на які натрапила, взагалі вели в пусте приміщення. Велике, на диво чисте, але порожнісіньке. В душі потроху селилося відчуття змарнованого часу та нервів. Невже, прогадала?

Не бажаючи здаватися, все ж прочинила наступні, цього разу важкі металеві двері, зачинені на шпінгалет. Серце підскочило від гучного скрипу, з яким ті піддалися, і я майже уявила, як зсередини на мене виплигує якась нечисть, доки не освітила кімнату, стискаючи смартфон спітнілою, тремтячою рукою. Але чого я точно не очікувала, так це побачити, замість чергової комірчини, сходи до ще одного підземелля. В обличчя мені дихнуло сирим, холодним повітрям, з чого я зробила висновок, що внизу якийсь чорний вихід. Або не тільки. Та чи хотіла я це перевіряти? Авжеж, ні. Але чи зможу я потім спокійно спати, знаючи, що щось пропустила…

На мить завагавшись та потупцявши на місці, все ж здійняла телефон повище та зробила крок уперед.

— Там замкнено. 

Насмішкуватий голос за спиною, наче удар батогом, змусив здригнутися всім тілом і заціпеніти, слухаючи лиш стукіт сполоханого серця в грудях. 

— Невже ти справді сподівалася обіграти мене на моїй же території? 

Я повільно розвернулася на п'ятах і з-під лоба глянула на Валентина, доки він з неприхованим глузуванням спостерігав за мною.

— Ти така наївна, принцесо, — не очікуючи відповіді, продовжив. — Майже, як Загродський зі своїм недолугим шпигуном та маніакальним бажанням знайти сестричку. 

Серце пропустило удар. Чорт, він справді не такий простий, яким здається… І знає про Кіра. Тільки чому дозволяє тому бути в Братстві? Здається, я взагалі перестала що-небудь розуміти…

Валик на мій спантеличений погляд лиш закотив очі та зітхнув, повільно наближаючись.

— Як же ви мене всі дістали, — змахнувши руками, пробурчав. — Присягнувшись берегти таємницю, я не підписувався на всю цю хрінь, розумієш?

Я розтулила рота, щоб запитати, хто ж його в це втягнув, не особливо сподіваючись на чесність, однак хлопець роздратовано націлив на мене вказівний палець.

— Ні, краще мовчи, принцесо. Бо на те, що єдина дівчина, яка справді мене зачепила, виявиться хвойдою ватажка сиріток, я теж, блять, не підписувався.

Він уже опинився геть поруч, а відступати було нікуди, лише в темряву підземелля. Але якщо там справді замкнено, то я опинюся у ще гіршій пастці. Тож, стиснувши зуби, я змусила себе незворушно і майже не кліпаючи, стежити за кожним рухом Валика. А той був геть не в дусі. І знав абсолютно про все...

— Скажи мені, Ксано, — видихнув, схилившись до мого обличчя, — що такого є в ньому, чого немає в мені?

Я вирішила мудро промовчати і не нариватися, однак тільки-но його пальці торкнулися мого підборіддя, рефлекторно смикнулася, кривлячись від огиди. І, судячи з того, як опісля спалахнули його очі, це остаточно його збісило. 

— Ну, що ж, я справді намагався зробити все по-джентельменськи, — з кривою посмішкою додав, а тоді несподівано схопив за зап’ясток і, розвернувшись, потягнув за собою.

Якщо до цього я не дозволяла собі панікувати та намагалася зберегти голову “холодною”, то в той момент, під час марних спроб висмикнути свою кінцівку та пригальмувати, впираючись п’ятками в бетонну долівку, вирішила - саме час.

— Куди ти мене тягнеш?! Відпусти, чуєш? 

Голос тремтів, і я навіть не намагалася приховати свого страху, доки Валик, стиснувши мій лікоть до болю і не реагуючи на спроби звільнитися, впевнено крокував сходами наверх.

— За свої слова треба відповідати, — підтягнувши до себе, випалив в обличчя. — Спіймав, значить отримаю. 

Та я вже тисячу разів встигла пошкодувати про те повідомлення та свою самовпевненість! Хто ж знав, що він такий обізнаний і всевидячий?! 

Коли знову рушив, ледь не перечепилася об сходинку і стиснула зуби від люті.

— І ти збираєшся отримати… мене, навіть знаючи, що я з Демом? — запитала, коли опинилися в коридорі. 

Скоріше, з ціллю вколоти та відволікти, аніж в очікуванні відповіді. Людина, котра говорить, менш зосереджена на решті речей, а я збиралася в натовпі відшукати брата або хоч когось, хто б зміг завадити Яворському затягти мене в якесь тихе інтимне місце. 

— О, тепер ця ідея збуджує мене ще сильніше, — оскалився Валентин.

І доки я спантеличено переварювала його слова, повів крізь арку до танцювального залу. Музика одразу ж вдарила по перепонках, даючи зрозуміти, що на цьому мої відволікаючі маневри скінчилися. Але я все одно завертіла головою, намагаючись упізнати хоч когось у різнокольоровому натовпі. Більшість уже позбулися масок та частини костюмів, тому, що навіть незважаючи на кондиціонери, температура значно підвищилася.