Серце з попелу - Тейлор Грін

Здається, в Розалії справді були якісь ниточки зв’язку з Діаною, де б вона не була, тому, що десь через тиждень після тієї розмови на кухні, Діана дала про себе знати. 

Це теж була субота. Я допомагала хлопцям перефарбовувати стіни в синій вітальні. Ну, як допомагала… скоріше, керувала процесом, баламкаючи ногами з підвіконня. Кір випадково зачепив відерце ногою, стоячи на драбині, і синя фарба вихлюпнулася на голову мого колишнього охоронця Сірого, я засміялася, вигукнувши, що віднині він “Синій”. І саме в цей момент до вітальні увійшов захеканий Барбарис, тягнучи два відра шпаклівки.

Так, сама в шоці, яким він став слухняним та відданим, після тієї вечірки в клубі. Зв’язки з Золотим Братством порвалися в ту ж мить, коли мій немічний братик вибив Валикові зуба. Шкода, що Дем забрав мене швидше, і я цього не побачила. Зняла б Валику останнє відео в тікток… на пам’ять.

— Куди ставити? — прохрипів брат, змушуючи мене винирнути з солодких мрій та вказати на місце попід вже пофарбованою стіною.

Задоволено спостерігаючи за тим, як він реве та стогне, наче Дніпр широкий, помітила якийсь конверт в його задній кишені.

— Дюшесику, це в тебе лист із Гоґвортсу чи ти в стосунках з романтичною жіночкою бальзаківського віку?

Зістрибнувши з підвіконня, я зацікавлено наблизилася до нього, і доки він зі стогоном розминав спину та плечі, вихопила тоненький прямокутник.

— Це не тобі, — пробурчав Борис, намагаючись забрати знахідку.

Але я вже й сама прочитала на конверті чіткий напис “Дему від Д.”. Конверт без поштових марок, що означало лиш одне, його передали особисто.

— Звідки це в тебе? — спитала спантеличено.

Діана написала листа братові… Це було наче несподіване воскресіння з мертвих, хоча ми й так знали, що вона живіша всіх живих. Однак, не мали цьому підтвердження, окрім слів бабуні.

А тепер… тепер воно було, просто в моїх руках.

— Валентин дав… учора, — пробурчав брат і гепнувся на стілець поряд, стогнучи від полегшення.

Про те, що на його сидіння півгодини тому розлили розчинник, я розповідати не стала. Не до цього мені.

— Учора?! — вигукнула. — Знаєш, як це важливо?! Та ти навіть не уявляєш!

— Я повинен був сюди ще й учора пригнатися?! Хотів Дему передати, коли він тебе з пар забиратиме, але ж ти, бляха, не попередила, що звалиш на побачення ще до обіду! І взагалі, я тобі не листоноша! 

— Що у вас тут відбувається? — з кривою посмішкою поцікавився Загродський, несподівано виникаючи на порозі.

Оглянувшись на “малярів”, я з невдоволенням відмітила, що без мого нагляду вони розсілися на підлозі і лузають насіння, спостерігаючи за нашою сутичкою. Де вони його взяли взагалі?! А Сірий хоч би фарбу з шевелюри відмив чи що… 

— Деме, забери цю скажену від мене, — одразу ж заскиглив Барбарис, і ледь не звалився зі стільця, ухиляючись від мого стусана. — Ай! Я тобі пошту доставив, а вона мене ще й лупить!

— Пошту?

Лист у моїх пальцях раптом здався мені розжареним металом. Я ще не вирішила, як підготувати Дема до такого послання “з того світу”. У-у, клятий смоктунець зі своїм довгим язиком! 

А Дем уже помітив конверт, і коли сховала за спину, було запізно. Чоловік несподівано обійняв мене за талію, притягуючи до себе. Ну, як тут тримати оборону, коли ще й так хитро всміхається, схиляючись до губ? А тоді, засраець, коротко цьомкнувши, вихопив з моєї тремтячої руки листа.

— Деме, чекай…

Однак, він уже перевернув його. Усмішка різко сповзла з чоловічого обличчя, вилиці загострилися, коли стиснув напружені щелепи. Не встигла я й кліпнути, як лист у довгих блідих пальцях спочатку перетворився на два клаптики паперу, тоді на чотири, а в кінці на всі вісім…

Пожбуривши це все в пакет для сміття, розвернувся та просто пішов.

Я зітхнула.

Це було очікувано, але все ж… Колись він шкодуватиме. 

— Що це було? — тихо поцікавився Барбарис, коли я присіла біля пакета і заходилася вибирати клаптики листа з-поміж залитого фарбою будівельного сміття. 

Ніхто, окрім нас із Демом, не знав про Діану, тому все, що стосувалося цієї ситуації, включно з похмурішим ніж зазвичай Загродським, усім іншим здавалося ненормальним. А пояснити ми не могли. Тому, що це все ще таємниця. Не лише Діанина. Але викриття зашкодило б і їй. 

Мене заспокоювала думка, що як би Дем не злився, секрету сестри не видав нікому. Тому, що все ще хвилювався за неї і не хотів нашкодити. Думаю, десь у глибині душі він все ще сподівався на її повернення і нормальне пояснення. 

Не листом.

Але якщо Ді так і не вистачить духу, згодиться і він. 

Пальці зачепили клаптик конверта, і звідти випали обривки листа.

Тремтячим почерком там було написано “Я люблю тебе..” і підпис “Твоя Д.”.

***

— Деме! — До нашої спальні знову увірвався Кір, ледь не зашпортавшись об розкиданий нами в момент пристрасті одяг. — Ой.. Ви ж не…

— Схоже, це входить в привичку, — пробурчала я, притискаючись чолом до оголених грудей Дема.

— Потрібно поставити замок, — погодився Дем. — Що там знову?

Мовчання затягнулося, і я зацікавлено озирнулася, щоб побачити, як Кирило, блідий до синяви, хапає ротом повітря та тицяє пальцем у двері позаду себе.

— Вона… вона тут, — видихнув, вибалушивши очі, чим нагадав нещасну глибоководну рибину, викинуту на берег Тихого океану.

— Хто, бабуня? — позіхнувши, запитала я. — Скажи, хай пізніше приїжджає, а то що це таке, знову в суботу…

Але я затнулася на пів слові, почувши з коридору цокання підборів. А тоді на порозі з’явилася тендітна незнайомка з темним волоссям та такими ж темними, як і у Дема, очима. Декілька секунд вона несміливо тупцяла в дверях, а тоді здійняла наповнений сльозами погляд і видихнула:

— Привіт, братику…

Кінець