Серце з попелу - Тейлор Грін

Показуватися Розалії на очі в одній футболці, і то не своїй, було б занадто… не ввічливо, тому, доки збирався Дем, я відправила Кіра в квіткову спальню за пакетом одягу з періоду мого тут ув’язнення. Той тільки радий був утекти з-перед очей Загродського, і за мить ми знову залишилися наодинці.

— Є здогадки, чому вона тут? — зацікавлено спитала, сідаючи на ліжку.

Чоловік здвигнув плечима, витягаючи з шафи чергову білу футболку, і я підмітила, що треба перевірити - є там взагалі щось іншого кольору, окрім білого та чорного, чи в нього якийсь пунктик з приводу цього?

— Розалія завжди в курсі всього, — нарешті сказав, відкидаючи п’ятірнею волосся з чола. — Не здивуюся, якщо вона прибула читати нотації щодо моєї появи в “Гестії”. 

— Чому? — здивовано закліпала. — Тобі не можна відвідувати клуби? Ти дав обітницю монаха?

Примружений погляд повідомив, що обітницю монаха, ту, що стосується мовчання, зараз дам я, але аж ніяк не Богові.

— Після смерті Бачинського ба уклала з Яворськими усну угоду про недоторканність територій, з обох сторін, — все ж пояснив неохоче. — А вчора я її порушив. 

Я лиш почухала перенісся, не розуміючи абсолютно нічого. Що за території та угоди? Вони що, як Монтеккі та Капулетті? І чому я вперше про таке чую?

Помітивши, мабуть, мою розгубленість, Дем посміхнувся кутиком губ і схилився над ліжком, щоб торкнутися легким поцілунком.

Саме в цю мить до спальні повернувся Кір з пакетом і, стріляючи в нас хитрими щасливими поглядами, поставив його біля ліжка, а тоді дременув геть.

— Потім поговоримо про це, — повідомив Дем, дивлячись йому вслід. — Одягайся, а я поки заварю Розалії чаю.

І, ще раз коротко торкнувшись моїх губ, випростався та вийшов з кімнати.

Чай, сподіваюся, заспокійливий? Бо наше з нею прощання пройшло не надто гладко, а потрапити під гарячу руку строгої бабулетти мені не дуже хотілося, особливо після такого затишного пробудження в чоловічих обіймах.

Від одних лиш спогадів про це, на обличчя наповзла мрійлива посмішка, а тілом розлилося тепло. Довелося взяти себе в руки та добряче потрусити головою, перед тим, як почати збиратися.

В принесеному Кіром пакеті виявилися не лише штани, а й чорна майка і, на моє здивування, нові домашні капці. Рожеві. З зайченятами… Це точно Дем купував?

Посміюючись, перевдягнулася та розчесала волосся пальцями, а тоді, глибоко вдихнувши, рушила розшукувати хлопців, які задобрювали Розалію.

Ну, я на це сподівалася, однак вже біля сходів почула гучний і дуже роздратований голос бабуні, який обіцяв відірвати Деменцію голову, бо нею він все рівно не користується за призначенням. Ой, здається, чаювання не буде…

Я все ближче підходила до дверей на кухню, а мені все більше хотілося розвернутися та чкурнути геть, забитися кудись у собачу будку і пересидіти апокаліпсис, обіймаючи Пальму та Гоукса. Собаки, встромивши голови в щілину привідкритих вхідних дверей, дивилися на мене з такою ж надією в очах. Схоже, бабунітта лякає не лише двуногих в цьому маєтку.

Зібравшись із духом, штовхнула кухонні двері та переступила поріг.

— Доброго раночку, — мовила впевнено, оглядаючи присутніх.

Переривати злісний старечий монолог було ризикованою ідеєю, та слухати, як погрожують моєму Альцгеймеру, я не стала. З широкою посмішкою поглянула на Розалію, що аж очі примружила від моєї нахабної появи. 

— О, гості дорогенькі, — не реагуючи на її холодний погляд, сплеснула руками. — Які шляхи привели вас в таку ранню пору до нашого дому, бабуню?

І, прошльопавши в новесеньких капчиках до столу, гепнулася спантеличеному Дему на коліна. Ще й руки на нього закинула, даючи зрозуміти, що голову йому відривати доведеться тільки після перемоги наді мною.

Кір, стоячи в найтемнішому куточку разом із ще кількома хлопцями, не стримав веселого смішка, та майже одразу ним подавився, коли голова Розалії повільно повернулася в його бік.

— Так-так, — поцокала язиком стара, складаючи руки на стільниці, по інший бік від нас. — Значить, ти, Ксано, не дослухалася до моєї поради, і таки влипла в халепу, втягнувши в це ще й мою родину.

Її сталевий голос, від якого всі чоловіки в кімнаті, втягнули голови в плечі, на мене не діяв, тому я, розвернувшись на руках у Загродського, склала руки перед собою, копіюючи її позу.

— Я можу помилятися, — криво всміхнулась, дивлячись їй у вічі, — але чомусь мені здається, що “втягнули” у це все вашу родину задовго до моєї появи в цьому домі. І ви, бабуню, прекрасно знаєте, що відбувається.

На мить в приміщенні стало настільки тихо, що я почула стукіт власного серця. Або ж це було серце Дема, який раптом нахилився вперед, притискаючись грудьми до моєї спини. Навіть відволікшись на його дотик, я встигла помітити мимовільне тремтіння пальців у Розалії, перед тим, як вона опустила свої руки на коліна. Здається, я таки потрапила в ціль. Хоча й справді не була певна в своїй правоті. Просто била навмання, пригадавши її впевнене “Діана — мертва”.

І хоч ні один м’яз на обличчі старенької не сіпнувся, і та не поспішала здаватися без бою, губи її підтиснулися. Ми могли б вічність буравити одна одну поглядами, тому, що я вже була певна - бабунітта програла цю битву.

— Розаліє? — хрипким голосом озвався Загродський, змушуючи жінку перевести на нього погляд. — Є щось, що я повинен знати?

Ще декілька митей напруженої тиші, і бабуня, глипнувши на мене з ненавистю, кивнула. А тоді раптом озирнулася на хлопців, що нерухомо підпирали куток.

— Залиште нас, — звеліла строго.

Тим двічі повторювати не довелося. Навпаки, вони ще на першому слові збадьорилися, і з готовністю затупотіли повз нас за двері. Коли ті нарешті зачинилися, Розалія повернула долоні на стільницю та запитально поглянула повз мене на Дема.

— Ти їй довіряєш? — спитала.

— Безсумнівно, — потішив мене впевненою відповіддю чоловік, і ніби у підтвердження своїх слів, обхопив за талію.

Тепло його долоні навіть через тканину майки викликало тремтливі мурашки по всьому тілу та щасливу посмішку. Яка не сховалася від бабуні.