Серце з попелу - Тейлор Грін
— Якого чорта?! — ніби здалеку, крізь шум адреналіну у вухах, почула роздратований голос Валика, перед тим як він зліз із мене.
Стало чомусь так соромно дивитися в темні очі Загродського, що здійняла погляд до стелі. Жадібно глитнула кисню, нарешті дозволяючи собі вдихнути на повні груди. І хоч почувалася слабкою, як ніколи, не дозволила собі ганебно розревітися. Сама полізла у це пекло, сама й винна.
Ноги тремтіли та не слухалися, коли спробувала підвестися, але, вперто зціпивши зуби, потягнулася за своїм костюмом, що валявся біля ліжка. Навіть не здригнулася, коли повз мене пролетіло тіло Валентина. Але було так байдуже, наче якісь лампочки всередині мене, що відповідали за емоції перегоріли від перенапруги.
Хтось раптом висмикнув чорно-білий комбінезон з моїх тремтячих пальців, а тоді на плечі опустилося щось важке і тепле. І я здійняла очі розгублено. На мить серце стукнулося об грудну клітку, наче імпульс від удару струмом, коли наші з Демом погляди зустрілися. Нічого не говорив, а вилиці аж побіліли, загострилися риси обличчя від напруги. На якусь долю секунди. Перед тим як видихнув, чи скоріше, зітхнув, і несподівано нахилився, обхоплюючи за плечі та попід коліна.
Ще один слабкий імпульс, коли вдихнула його прюнолу, втикаючись носом у білу футболку. Він справді був тут, правда ж? Я ж не збожеволіла? Не намалювала його в своїй уяві, доки Валик торкався мене своїми мерзенними пальцями? Та навіть якщо й так… вже краще ця ілюзія, аніж усе відчувати.
— Ксано?! Що тут, бляха, відбувається?!
А от Барбариса в свої фантазії я не замовляла… Та не встигла подумати про те, аби зник і не заважав, як натомість у вуха врізалася гучна музика. Хоч-не-хоч, а від такого точно отямишся. Однак розплющити очі та здійняти голову однозначно було помилкою. Здавалося, майже всі в залі припинили танцювати і витріщилися на мене. Наче моя рятівна ілюзія несподівано перетворилася на страшний сон, в якому клоуни, чупакабри, перевертні та гріховні монахині в коротких рясах зібралися, щоб поділити мою нещасну душу між собою. Бр-р-р…
— Не звертай на них уваги, — прогуркотіло над головою.
Не зважаючи на те, що Деменцій точно злий, як тисяча чупакабр, його хрипкий голос заспокоїв моє нервове тремтіння. Але я все рівно дуже зраділа, опинившись нарешті на вулиці. Жадібно втягнула холодне вологе повітря носом і міцніше притислася щокою до чоловічого плеча. І хоч, здається, шок потроху минав, і в голову почали закрадатися думки про те, що якщо це все не ілюзії, то врятували мене лише для того, аби відкрутити голову самостійно. За брехню, втечу і… повний провал у пошуку Діани.
Вже готувалася до цього. Шукала в затьмарених шоком думках якісь варіанти відповідей. Однак, Дем чомусь не поспішав зі стратою. Посадив на переднє сидіння і зачинив дверцята.
Я спостерігала за тим, як обходить автівку, все ще похмурий, з напруженими вилицями та зсунутими до перенісся бровами. В самій лише футболці, що не приховувала напнутих м’язів та перевитих венами рук. Серце знову казилося від одного лише погляду на нього, і це зводило мене з розуму…
Дем сів за кермо, змушуючи напружитися від такої близькості. Але все ще мовчав. Завів двигуна і, глянувши в дзеркало заднього виду, рушив з місця. Поводився так, наче мене тут не було, тільки стиснуті щелепи видавали його.
А я не знала, що сказати. Тому лиш міцніше закуталася в його шкіряну куртку. Окрім неї, на мені була тільки білизна і… чужі огидні дотики, від невидимої присутності на шкірі яких досі нудило. В такому стані розмовляти - останнє, чого б мені захотілося.
Автівка неслася з максимально дозволеною швидкістю, та мені здавалося, наче я застигла. Застрягла у власних думках. Можливо, якби Дем хоч щось сказав, та хоч би накричав на мене, це б не дозволило нещодавнім спогадам роз’їдати мене зсередини. Тремтіння від кінчиків пальців розпловзлося тілом, і довелося напружити ноги, притиснувши одна до одної, щоб не видати себе. Однак, це не допомагало.
— Зупинись… — зрештою видихнула, відчуваючи, як стискається шлунок. — Деме, зупини кляте авто!
Мені було байдуже, що я боса та не одягнена, коли відчиняла дверцята та вистрибувала на тротуар, ледь іномарка з’їхала на обочину. Лиш, заплющивши очі, ковтала кисень, тремтячи всім тілом. наче в лихоманці. Навіть не одразу помітила, що Загродський вийшов слідом, не збираючись залишати мене наодинці. Лиш коли зупинився поруч, спершись боком на автівку. Спробувала не втратити останні крихти гордості, задираючи підборіддя.
— Триматимеш волосся? — скошуючи на нього погляд, невесело фиркнула. — Не треба, здається, минулося.
Мабуть, краще б мовчала, бо, здається, це стало останньою краплею для чоловіка. Відштовхнувшись плечем, різко скоротив між нами відстань і, не встигла я навіть пискнути, як опинилася притиснутою до дверцят сильними руками.
— Ти чим думала взагалі?! — прогарчав мені в обличчя, впиваючись пальцями в передпліччя. — Хіба не попереджав тебе щодо Яворського?! Хіба не просив не робити дурниць?! Бляха, ти хоч уявляєш, як це, боятися не встигнути?! Ні, чорт забирай, ти навіть приблизно не уявляєш!
Я заціпеніла, вдивляючись у його темряву і слухаючи, як глухо стугонить у грудях серце. Так, знала, що мені попаде, але не очікувала, що від цього мені полегшає. Наче остаточно відчула себе поряд із ним захищеною.
Його руки раптом ковзнули вниз і обхопили за талію, щоб припідняти. А тоді мої босі ступні опинилися на його взутті, і я, здивована, завмерла, почувши буркотливе: “Замерзнеш”.
А коли побачив мою усмішку, лиш зітхнув.
— Ти нестерпна, — видихнув, притискаючись своїм чолом до мого.
— Пробач, — тихо пробурмотіла.
Несміливо здійнявши руку, торкнулася напруженої вилиці, одразу ж відчувши, як у відповідь чужі пальці втискаються у мою шкіру на поясниці, а карий погляд, здавалося, темніє ще більше. І від цього хвилююче тепло шириться тілом, зігріваючи, запалює те, що, як здавалося, перегоріло. І це відчуття хотілося втримати якомога довше, саме тому припідняла підборіддя, повільно, все ще вагаючись…
