Серце з попелу - Тейлор Грін

— Невже спати у колишній спальні Розалії страшніше, аніж тут? — спитав раптом, змушуючи мурашок розбігтися шкірою.

Здавалося, наче голос став ближче, однак чоловік не рухався. Звикнувши до темряви, я розрізняла його силует, із все ще закинутими за голову руками. 

Його запитання повисло між нами, наче невидима стіна, яку я могла як зруйнувати, так і укріпити своєю відповіддю. Однак, що саме стане зброєю або матеріалом, передбачити неможливо.

— Якщо ти вважав себе страшнішим за привид своєї прабабки, то я тебе розчарую, — зрештою жартівливо повідомила.  — Максимум, чого я боюся поряд з тобою, це того, що ти хропітимеш. Але завжди можна зробити ось так…

Здійнявши руку, я простягнула її до Дема та торкнулася його обличчя, а тоді затиснула ніс двома пальцями, намагаючись ігнорувати електричні імпульси, що розтеклися тілом від одного лиш дотику до його шкіри. 

І зовсім не була готовою до того, яку відповідь отримаю на своє зухвальство....

Різко діставши руку з-під голови, Дем перехопив мою кисть саме тоді, коли я розтиснула пальці, капітулюючи перед власними відчуттями. Встигла лиш охнути, коли чоловік несподівано опинився наді мною, нависаючи всім тілом. Тримаючи мій зап’ясток своїми гарячими пальцями, одним рухом перевернув мене на спину. І опинився надто близько, на відстані подиху, розганяючи по моїх венах адреналін. 

— Все ще… не страшно?

Його хрипкий голос бринів загрозою на низьких частотах, але замість страху, я відчувала лише… захват. Від його близькості, концентрованого запаху, що, здавалося, заполонив кожну частинку мого тіла, просочуючись у легені, крізь шкіру, і гірчив на язиці. 

— Ні, — видихнула, відчуваючи, як серце гупає в грудях у передчутті.

Але, здається, моя відповідь спантеличила його. На мить завмерши, несподівано відпустив, відкочуючись до краю та підводячись на ноги. Від розчарування у мене всередині все стислося і похололо, не залишаючи і сліду від тих приємних відчуттів кілька секунд тому. 

— Раптом щось - я в спальні навпроти, — забираючи свій телефон, повідомив, і за мить зник за дверима, у коридорі.

Це було схоже на втечу. Але від чого? Що я зробила не так…

Рій думок аж ніяк не допомагав заспокоїтися, тому я лиш згорнулася клубочком і заплющила очі, намагаючись якнайшвидше провалитися у рятівний сон. 

Раптом озвався сповіщенням телефон, і я, перевернувшись на бік, схопила його з тумбочки. Щоб відволіктися хоч на мить і не розревітися від клятого розчарування. Це подіяло, бо на зміну йому прийшов страх.

“Сьогодні ти втекла від мене, принцесо. Але наступного разу я тебе не відпущу і нарешті візьму те, що мені належить”.

Номер був мені не знайомий, але тільки один кретин міг написати таку гидоту. Валентин. І, що найгірше, я знала, що він не відступиться, і виконає свою погрозу. 

Я знала це. І все рівно вступила у Братство. Заради брата… і людини, для якої я лиш сестра клятого мажора.

Дем

Вона сестра Загребельного. Сестра довбаного мажора із Золотого Братства. Ненависть, - ось, що я повинен відчувати. Але, блять, це дівчисько зводить мене з розуму. Наривається, дражнить, манить… 

Кулак, врізавшись об стіну, відгукнувся тупим болем. Але буря всередині виявилася сильнішою за збиті кісточки. Кров на вицвілих рожевих шпалерах - наче підпис під моїм вироком. Бо я, бляха, влип. Влип у цю малу з сірими очиськами. У її запах, дотики і дзвінкий голос. Кілька хвилин тому готовий був забити на все, лиш би знову відчути її губи. Впустити її…

Але… далі, бляха, що? Що вона побачить в мені? Суцільне пепелище із спалених ілюзій, розчарування та ненависть. Там немає місця для сірих очей і фруктів зі спеціями. Там немає… нічого. Більше нічого. 

Ніби в насмішку, навіть ліжко в цій кімнаті пахло тропічними фруктами і нею. Тільки замість її тепла, лиш холодна пустка. Те, на що я й заслуговував.

***

Ксана

Відключившись під незмовкаючий супровід тривожних думок, спала, чи скоріше дрімала, настільки неспокійно, що розплющила очі, тільки-но заволав будильник. І одразу ж, накинувши худі та встромивши ноги в кеди, попрямувала вниз, на кухню. 

Десь в глибині душі сподівалася, що застану там Кіра чи, як минулого разу, того загрозливого типа, Мартина. І вмовлю відвезти мене в місто перш, ніж прокинеться Дем. Після того, як я майже відкрилася йому, а він -  залишив мене саму, не знала, як поводитись. А настрою стендапити і сипати жартами, у мене не було. Тож, принаймні, доки я не знайду каву, Деменцію краще залишатися в ліжку і не потрапляти мені на очі.

Не виправдавши моїх очікувань, кухня виявилася порожньою, і дорогою я не зустріла жодної живої душі. Неживої, на щастя, теж. Але якщо привид прабабки таки задушив Деменція, хоча б із жіночої солідарності, це мене б не засмутило. 

Поцупивши декілька шоколадних цукерок із корзинки, я остаточно попрощалася зі своїм метаболізмом та ідеальним станом шкіри, і запхнула одну до рота. Доки вмикала чайник та насипала в горнятко каву, з’їла ще одну. Не змогла пригадати, коли востаннє повноцінно снідала з дня викрадення. Той шматок сирничка, що я встигла з’їсти, доки піднос не полетів у стіну, не рахуємо. 

Заливаючи кавові гранули окропом, надкусила третю цукерку, і ледь нею не вдавилася від несподіванки, почувши, як відчиняються двері. 

— Привіт. — Хрипкий голос Дема моментально пробрався попід шкіру мурашками. 

Забувши про чайник в руці, сіпнулася. І навіть не одразу збагнула, як гаряча вода зачепила пальці, якими стискала горнятко. Сльози виступили швидше, ніж прийшло усвідомлення. І, лиш відставивши чайник, притиснула руку до грудей та зашипіла, чи скоріше, жалюгідно заскімлила. Навіть не знала, що гірше, опік чи швидкі кроки за спиною. Ще якісь секунди, і Деменцій вже вдруге побачить мої сльози. 

— Обпеклася? — пролунало над головою. — Покажи. 

Сильні руки обхопили мене за плечі, розвертаючи. Не підіймаючи голови, дивилася крізь пелену на бліді пальці, що обережно потягнули мене за зап’ясток. Мовчала, вдихаючи аромат його парфумів і слухаючи, як глухо стукотить у грудях серце.