Серце з попелу - Тейлор Грін

— Клади руку, — скомандував Валентин.

Я знову глянула на обкладинку журнала і підійшла ближче. Здійнявши правицю, завмерла, все ще вагаючись, але зрештою притиснула долоню до гладенького глянцю. 

Вибач, Мерлін, але, думаю, якраз ти мене і зрозумієш.

Текст самої клятви оригінальністю не відзначався. “Присягаю на вірність Золотому Братству, довіряю всі свої секрети та розділяю їхні, клянуся зберегти їх до кінця життя…” і бла-бла-бла. Повторюючи за Валентином слова, вдихаючи запах воску і пахучого диму, поволі впадала в транс і боялася тільки одного, - заснути стоячи. 

Здавалося це бубніння не закінчиться ніколи, і аж здригнулася, коли всі навколо раптом в унісон викрикнули:

— Вітаємо в Золотому Братстві! — і постягували з голів каптури, широко всміхаючись. 

Єдині, хто дивився на мене не дуже задоволено, - Оля та Настя Гриценки, про яких попереджав мене Борис. Однак, готова до цієї зустрічі, я лиш мазнула по них байдужим поглядом і всміхнулася Максові Юрченко, який одразу ж підморгнув у відповідь. Не зважаючи на те, що я і його вважала паскудним мажором, з яким мене ще й намагалися посватати, він був тут найменш безобідним. Навіть довготелесий рудий хлопець праворуч від нього, оглядаючи мене з ніг до голови, здавався куди підозріліше. 

Отже, я таки пережила Посвяту. Це можна зарахувати до своїх життєвих досягнень, враховуючи все, що мені довелося витерпіти?

Та, як виявилося, це був іще не кінець.

Ледь ми вибралися з підвалу і я вдихнула на повні груди свіжого повітря, як почула з вулиці какофонію звуків. Рев двигунів, виск гальм і чийсь сміх. Невже увесь гараж перебрався до будинку Валика. 

— А тепер… на рейв! — позбавивши мене тягаря нової загадки, вигукнув господар домівки та відчинив двері навстіж.

Коли він, змінюючи мантію на мотоциклетну куртку, попрямував надвір, я запитально глипнула на брата, що стояв поруч. 

— Який ще рейв? — тихо спитала, намагаючись стримувати гарчання. — Я хочу додому!

— Вибач, але я поки не збираюся в ліжечко, — нахабно відповів Борис і, поки я не встигла дотягнутися до його блідої шиї, швиденько змився вслід за Валиком.

Я повинна була здогадатися, що так просто усе не закінчиться. Але все ж… ну й кидалово! Готуйся ходити пішки найближчі місяці, Барбариска!

Роздратованим поглядом окинувши студентів на подвір'ї, і тих, які гасали туди-сюди на мотоциклах дорогою, зітхнула. Таксі сюди викликати небезпечно. Боюся, у водія серцевий напад трапиться від хвилювання за цілісність автівки серед цього натовпу. Доведеться якось непомітно вибратися та відійти подалі. 

Залишатися я точно більше тут не збиралася, і дуже сподівалася, що мого зникнення ніхто не помітить. Тому до воріт пробиралася повільно, всміхаючись кожному, хто звертав на мене увагу, і намагалася одночасно тримати в полі зору Валика, що розмовляв із Максом, спершись на свого металевого коня. Судячи з насупленого виразу обличчя, бесіда була не з приємних, і йому явно не до мене. 

Біля воріт пришвидшилася і, востаннє озирнувшись на хлопців, я швидко звернула вбік, ледь опинившись за межами подвір'я. Лиш тоді дозволила собі полегшено видихнути. 

Заходячи в додаток таксі, вже майже тріумфувала, але раптом почула рев автомобільного двигуна. Серце опинилося в п'ятках за секунду, коли поруч пригальмувала автівка. Завмерла, боячись здійняти голову. Не знала, чи не звертати уваги, чи починати вигадувати причину втечі. Чого я не сподівалася, так це почути голос Кіра. 

— Додому підкинути? — спитав мій колишній охоронець, опустивши скло. 

Я лиш мить спантеличено оглядала його та жовту іномарку, яку вже бачила сьогодні в гаражі, намагаючись зрозуміти, чи не ввижається мені це все. А тоді почула здалеку гучне: “Поїхали на кар'єр!”, і зрозуміла, що думати ніколи. 

Вистрибнувши на дорогу, відчинила задні дверцята і гепнулася на сидіння. 

— Вперед! — ледь не в паніці вигукнула, озираючись назад. 

І автівка, вискнувши шинами, зірвалася з місця, відкидаючи мене на спинку сидіння.

***

— Чому ти мені допомагаєш? — вирішила спитати, щоб перервати тишу в салоні. Бо знову почало хилити в сон, а розмірене мурчання двигуна нестерпно заколисувало.

Ми вже на кілька поворотів віддалилися від Валикового будинку, і мовчання затягнулося. 

— Не тобі, — фиркнув раптом Кір, здивувавши мене. 

А кому? — хотіла запитати. Але погляд ковзнув уперед, вулицею, і я помітила край дороги знайому фігуру у шкіряній куртці. У мене глюки чи це справді Деменцій? 

Однак, як тільки авто загальмувало біля обочини, глюки доволі реалістично гепнулися поряд зі мною, окидаючи коронним похмурим поглядом.

— Можна привітати з членством у клубі виродків? — сіпнувши краєчком губ, холодно спитав.

А я з жахом зрозуміла, як же сумувала за цим низьким тембром і ароматом прюноли з тютюном…