Серце з попелу - Тейлор Грін

Я, майже не кліпаючи, дивилася на Барбариса. Той, серйозно, на мене. Такий вираз настільки не поєднувався з його обличчям, яке я бачила частіше, аніж мені б цього хотілося, що очікувала почути мінімум про одне вбивство. І аж ніяк про… дівчат. 

— Як ти вже встигла помітити, до Золотого Братства входять не лише чоловіки, — врешті, програвши бій поглядами, відкинувся на сидіння Борис. 

От кого-кого, а чоловіків я там і не помітила якось…

— … Братство має декілька ієрархій. І тебе запрошено до найближчого кола. Тому, що я там. 

Ага, і клятий Валик, щоб йому колесо спустило. 

— Тепер нас дванадцятеро, — продовжував брат, не реагуючи на моє нетерпляче постукування пальцями по сидінню. 

Тому, що це все я й так дізнаюся на їхній посвяті. Можна було просто мене туди відвезти, а не тягнути час. 

— Декого ти знаєш, як я помітив.

Не відреагувавши на його криву посмішку, закотила очі. Звісно ж, він про Юрченка, але розповідь про мамин “геніальний” план нашого з ним знайомства, почекає кращого моменту. 

— Попереджувати збираєшся, чи ми тут до ранку сидітимемо? — не втрималася від шпильки, ігноруючи його примружений погляд. 

Брат важко зітхнув, даючи зрозуміти, що йому моє товариство так само поперек горла, як і мені - його. Та врешті видав свою “таємницю з таємниць”. 

— Гриценки теж у Братстві. 

Око мимовільно сіпнулося при згадці про “улюблених” однокласниць. Оля та Настя - виплекані в багатстві та доларових купюрах татка депутата, вважали, що усе, чого вони торкаються, уже їм належить. Татко купить і школу, і універ, і всіх, хто не захоче поклонятися його неймовірним дівчаткам. Чим здобрював, те й виросло. Дві егоїстичні суки з задертими до стелі носами та золотими коронами, завбільшки з Австралію. 

— Це мені що, окрім тебе і Валика, доведеться терпіти ще й цих куріпок? — скривилася. 

Видихнула, вдихнула, відчинила вікно, щоб впустити трохи свіжого повітря. Не допомогло. 

— Байдуже, — зрештою буркнула. — Поїхали. 

Головне, пережити Посвяту. Гриценки не вчаться в нашому університеті, а значить, бачитися з ними я буду не часто. Навіть не впевнена, чи пам'ятають вони мене. Принаймні, дуже на це сподівалася.

***

Посвята, на яку мене нарешті довіз Борис, відбувалася у найбанальнішому місці, з усіх можливих, - у будинку батьків Валентина. Не сперечатимусь, що триповерховий сучасний котедж із панорамними вікнами та скляними балконами, вражав уявою архітектора, але я очікувала чогось більш таємничого. 

Бійся своїх бажань, як то кажуть. Не встигла я насолодитися власною іронією, як замість великої світлої вітальні, мене за руку провели до ледь помітних дверей, що майже зливалися зі сліпучо білими стінами коридору. 

— Нам точно туди? — перепитала, з острахом глипнувши на всміхненого брата. 

Але той лиш кивнув, ширше прочиняючи двері… до підвалу. Світла від настінних світильників ледь-ледь вистачало на те, аби освітити темні мармурові сходи, що спускалися метрів на п'ять під будинок, завершуючись кам'яною аркою. 

Ну, що ж… не дивно. Мабуть, Валик і батьків допік, раз ті виселили його до підземної в'язниці.

Обережно переставляючи ноги, щоб не посковзнутися на блискучому камені, спустилася вниз, із цікавістю зазираючи до приміщення підвалу. Доки очі звикали до напівтемряви після білосніжного інтер'єру наверху, я крутила головою навсібіч, намагаючись роздивитися хоч щось. Однак, як виявилося, дивитися тут і не було на що. Абсолютно пуста округла зала з таємничою триногою підставкою в центрі. Зрештою розгледіла на іншому кінці ще одні двері, тому впевнено попрямувала туди. 

— Стій, — перехопив мене за лікоть Борис, змушуючи спантеличено на нього озирнутися. — Ми на місці.

Але не встигла спитати, на місці чого… як зі сторони сходів почулося гучне тупання десятка ніг та дивне шарудіння. У мене аж рот роззявився від подиву, коли до зали один за одним увійшло з десяток постатей. У червоних мантіях до землі, з низько насунутими широкими каптурами та зі свічками в руках. Коли таке відбувається у фільмах, то рідко коли закінчується чимось хорошим….

— Бори-ис, — протягнула злякано. — А це точно посвята, а не ритуал принесення в жертву… мене?

***

З неприхованим спантеличенням я спостерігала за тим, як від групи дивно вдягнених постатей відділяється одна і, передавши Борисові свічку, дістає з-за пазухи якийсь прямокутний предмет. 

Мовчки пройшовши до триногої підставки, кладе його на почесне місце, розвертається та скидає каптур. 

Валентин. Дуже задоволений викликаним ефектом, треба відмітити. 

— Підійди, — витягнувши руку, долонею вверх, поважно мовив він, дивлячись у вічі. — І виголоси клятву, присягаючи на вірність Братству.

Я ніколи не була надто забобонною та не вірила ні у які прокляття та клятви, але у той момент коліна в мене затремтіли, а у голові запаморочилося. Чи то від копоті, чи від миготіння свічок, або ж від того, що я була справжнісіньким шпигуном у ворожому колі, і вся ця клятва вильється у суцільну брехню з моїх уст. 

Та повертати назад надто пізно. 

Глитнувши, я ступила вперед і, намагаючись виглядати якомога безтурботніше, рушила до Валика. За спиною почувся шурхіт мантій, і еліта Золотого Братства кільцем оточила мене, Валика і триногу. Виглядало це зловісно… Але рівно до того моменту, поки мерехтливе світло від свічок не впало на загадковий предмет, залишений Валентином на підставці. Великими літерами над зображенням Мерлін Монро писало “Playboy”. 

— Це… — порушивши таїнство мовчання, тицьнула пальцем у триногу, — … журнал?!

Я клястимусь на задроченому підлітками еротичному журналі?! Боюся уявити сам зміст клятви і ритуал “злиття” з Братством…

— Це не просто журнал, — цикнув Валик, невдоволений моїм скептицизмом. — Це випуск 1953 року з автографом самого Ґ'ю Гефнера! 

Однак, скептицизм лише посилився, що повністю розвіяло містичну атмосферу ритуалу.