Серце з попелу - Тейлор Грін

Валентин, Валентин, Валентин… Господи, та мене вже нудить від цього імені!

— Яких ще, в біса, гаражів? — роздратовано спитала. — Я збиралася пережити вашу посвяту і звалити спати. 

Та брата від мого вбивчого погляду не пройняло. Глянув на годинник, буркнув: “Через п’ять хвилин чекаю в машині” та пішов геть, залишивши мене повільно закипати. Таке враження, що кожен наступний день від мого викрадення Деменцієм змагається за звання найвсратішого!

Лайнувшись, протупала до своєї спальні, але біля самих дверей зупинилася та круто розвернулася. До біса, поїду в тому, що й була. Чепуритися оце ще для зборища придурків.

Спустившись, взула кросівки, побажала своєму відображенню у дзеркалі пережити цю нічку та вийшла з будинку.

Борис, як і обіцяв, чекав на мене в автівці, нетерпляче барабанячи пальцями по керму. Ледь я встигла гепнутися поруч та потягнутися за паском безпеки, як він невдоволено озвався:

— Ти справді в цьому поїдеш? — спитав, смикнувши мене за рукав худі. — Могла б хоч у перший день вдати, що тобі не байдуже на Братство. 

— Якби ви не змінювали по десять разів свої плани, так і було б, — відгаркнулася, пристібаючись. — Тож краще помовч.

І він справді, на щастя, замовк. Увімкнув музику, завів двигун і ігнорував мою присутність усю дорогу до загадкового місця призначення - “гаражів”. Які, на моє щире здивування, ними і виявилися. Хоча, за розмірами будівля, розділена на три відсіки, більше нагадувала колишній ангар для гвинтокрилів. 

Ніколи не думала, що в майже в центрі Києва є таке місце, наче з фільмів “Форсаж”, напхане дорогими тачками, байками, та заповнене галасливою юрбою. 

Заїхавши всередину, Борис посигналив, чим одразу ж привернув увагу присутніх, і нам засвистіли та замахали руками. Я лиш мовчки оглядала присутніх, відмічаючи знайомі обличчя з університету, а ще те, що окрім них, тут було багато незнайомих. Занадто багато. Невже всі вони члени Золотого братства? До цього моменту я й не замислювалася, наскільки масштабною являється ця тусовка. Вважала її скоріше університетською компашкою, але, як виявилося, дуже помилялася.

Погляд ковзнув далі, поміж групки дівчат біля червоного порша, іраптом натрапив на того, кого я аж ніяк не очікувала тут побачити. Сидячи на капоті жовтої спортивної тачки з якимось хлопцем розмовляв… Кір, мій колишній немічний охоронець у будинку Деменція. А оце вже цікаво…