Серце з попелу - Тейлор Грін

Якщо з першим пунктом найближчих планів мені таки поталанило, і я змогла трохи розслабитися у піні з освіжаючим цитрусовим ароматом, то тільки-но зі стогоном задоволення впала на ліжечко, як заволав мобільний телефон, залишений у сумці. 

— Та що б тебе… — проскімлила, скочуючись на підлогу. 

Ну, чому? Чому я не додумалася вимкнути звук? Усі нормальні люди так роблять, готуючись до денного сну. 

Роздратовано виловивши смартфон, глянула на дисплей і спохмурніла. Не те, щоб мама не часто мені телефонувала, але… Ні, все таки дуже нечасто. Я б сказала, ніколи. 

— Алло, — насторожено пробурмотіла, прикладаючи телефон до вуха. — Ма?

— Ксано! — якось аж надто радісно вигукнула жінка, ще більше мене налякавши. — Сонечко, маю до тебе надзвичайно важливу справу. 

Звучало це буквально як “Прощавай омріяний сон”, тож я, важко зітхнувши, востаннє кинула погляд на пухкеньку ковдрочку та м’яку подушечку, і рушила до кухні, варити каву. 

— В кабінету на столі зелена пластикова тека. Треба, щоб ти її негайно привезла. 

Почувши завдання, я аж загальмувала.

— Гаразд, — міняючи курс до кабінету, повідомила. — Зараз відправлю до тебе Бориса. 

— Ні-ні-ні! — вигукнула мама. — Це дуже важливі документи. І тільки тобі я можу це доручити.

Брови з’їжджаються до перенісся, доки я обдумую сказане. Ні, ну, Барбарис звісно безвідповідальний та немічний, але боятися, що загубить важливі документи дорогою від авто до офісу, це вже занадто.

Але ліміт суперечок на один день себе вичерпав, тому я здалася.

— Добре, скоро буду, — повідомила та поспіхом завершила дзвінок, доки мама ще щось не вигадала.

Відчинивши двері, опинилася у святині, де батьки навіть у вихідні проводили часу більше, аніж з власними дітьми. А ще переважно засиджувалися там до ночі, тому обидва вікна майже завжди наглухо зашторені важкими зеленими портьєрами. Клацнувши вимикачем, щоб не йти до столу навпомацки, роззирнулася. 

Кабінет батьків мені ніколи не подобався. У місці, де ти проводиш багато часу, повинно бути просторо, легко та світло, без візуального шуму, що дратував би око. Як отой стелаж із різнокольоровими теками, каталогами та книгами. Чи важкі темні меблі, оббиті темною парчею з золотистими візерунками. Це все наче давить на тебе, коли довго тут знаходишся, тому я й старалася не затримуватися. 

Очі швидко відшукали яскраво зелену теку у центрі столу, і вже за кілька хвилин я, полегшено видихнувши, мчала назад до своєї кімнати, переодягатися та викликати таксі. 

У будь-який інший день я б залюбки потягла з собою Бориса, просто так, аби не смів відпочивати, доки я добираюся заторами на інший кінець міста. Але після нашої сьогоднішньої розмови тире майже сварки, комфортніше буде мовчати з таксистом, аніж із ображеним старшим братом.

Отримавши повідомлення, що замовлене авто прибуде хвилин за десять, вирішила з вибором одягу не заморочуватися та вхопила перше, що побачила в гардеробі. Чорні джинси та улюблене рожеве худі, яке натягнула зверху на піжамну майку. Її все рівно ніхто не побачить. Зібрала волосся у високий хвіст, захопила теку, ключі від дому та пострибала на перший поверх. Повідомлення про прибуття водія застало мене вже в прихожій. І доки я, затиснувши теку під пахвою, розблоковувала телефон та перевіряла додаток, пхнула ноги у перше-ліпше взуття та вийшла з будинку. 

Що щось не так зрозуміла не одразу. Лиш відчиняючи задні дверцята сріблястої мазди, опустила погляд і побачила на своїх ногах зелені крокси з жабенятами. Королівське взуття, якраз для появи у кабінеті генерального директора “Каліпсо”. Мама настільки зрадіє, що це буде моєю останньою появою в її офісі. Що, в принципі, не так уже й погано. 

Вирішивши, що для п’яти хвилин в офісній будівлі, дві з яких - поїздка в ліфті, цілком підійде, я гепнулася на сидіння. Зрештою, теку можна передати і через секретаря Інну. Привітавшись із водієм, сфотографувала свій лук та скинула на оцінку в спільний чат з Вікою та Софі. Подруги наче тільки цього й чекали. 

Соф: “До Валика така модна їдеш? хD”

Віка: “Не оцінить. Треба було брати ті порвані кеди, зняті з якогось бомжа, за 1,5к євро”

Соф: “Скажеш, що крокси з лімітованої колекції, і він завтра сам в таких припреться”

Віка: “Хочу це бачити хD”

Глянувши ще раз на своє взуття, спробувала уявити в них мажора і весело пирхнула. Тепер важко буде спокійно реагувати на Валентина, і не уявляти його з цими кумедними жабенятами. Чим я й поспішила поділитися з дівчатами. 

Переписка з ними підняла мені настрій, і я навіть на кілька хвилин забула, що завтра в університеті знову залишуся на самоті. Або, що ще гірше, в компанії “золотих”. 

— Приїхали. 

Голос водія змусив мене здійняти голову та визирнути у вікно. Таксі справді зупинилося на парковці перед “Каліпсо”.

— За кілька хвилин повернуся, — блокуючи телефон та хапаючи теку, повідомила, а тоді вистрибнула з салону та швидко попрямувала до парадного входу. 

О пів на шосту в холі центрального офісу було настільки тихо, що квакаючі звуки гумових кроксів лунали аж занадто голосно. Проте свідком цієї ганьби став лише охоронець, дядько Павло, а той лиш відсалютував мені кепкою та повернувся до читання газети. 

Натхненна такою байдужістю, я кинулася до ліфта, та вже за кілька секунд полегшено видихнула. Залишилося лише непомітно заскочити до приймальної, залишити теку Інні та зі спокійною душею повернутися додому. Я навіть встигала ще поспати до опівнічної меси… тобто посвяти. 

Однак, даремно я тішила себе мріями про ліжечко, бо, не встигли роз'їхатися стулки ліфта, як нізвідки з'явилася та сама Інна та, поправивши на носі окуляри, вичавила стриману посмішку.

— Доброго вечора, Ксано, — стримано привіталася секретарка. — Людмила Олегівна вже чекає на тебе. 

Зітхнувши, я ступила вперед і все ж спробувала з надією в очах простягнути їй теку. 

— А може ви їй передасте це? 

Але жінка лиш похитала головою та, розвернувшись, попрямувала до приймальної. Не залишилося нічого, окрім як поспішити слідом. Чорт, а план здавався таким надійним!