Серце з попелу - Тейлор Грін

Дем завершення вистави чекати не став. Не промовивши жодного слова, розвернувся і відчинив дверцята своєї автівки. Наші погляди лиш на мить зустрілися, коли сідав за кермо. Але що саме було в його холодних очах, важко сказати. Чи зрозумів узагалі, чому я так сказала? Чи вирішив, що я з Валиком таки заодно?

Знала лиш одне. Чим далі від'їжджала чорна іномарка, тим важчою ставала рука Валентина на моїй шиї. Наче ярмо, яке я сама на себе повісила, встрягнувши у все це. 

— Лапу свою забереш нарешті? — пробурчала, не витримавши. 

І одразу відчула полегшення, коли мажор відступив на крок, звільняючи мене. Засміявся весело, коли вороже на нього глипнула. 

— А я вже думав, захворіла, — фиркнув. — То що, невже мій захист таки потрібен? 

На перший погляд, Валентин виглядав, як типовий “золотий” хлопчик. Брендовий бомбер, потерті джинси за кілька сотень баксів, кросівки найновішої моделі. Від нього навіть пахло мажором, поєднанням шкіри та ванілі. Ніжний аристократ, щоб його. І тільки зелень його примружених очей, занадто яскрава і небезпечна, віддзеркалювала темне єство.  

Чи впораюсь я з наслідками, прийнявши його “захист”, - ось, що мене бентежило. Чим доведеться пожертвувати, і чи готова я до цього… Доки він терпляче розглядав мене, наче коштовний експонат з аукціону, що нарешті отримав свій цінник, у мене був шанс відступити. Забити на все і послати його. Як раніше. І все б залишилося, як було. Але… і Дем зник би з мого життя остаточно, а мені цього чомусь дуже не хотілося. 

— Потрібен… — вичавила тихо. 

— Що-що? — нахилившись, з лукавою усмішкою перепитав. — Та годі тобі, Ксано. Невже настільки злякалася нікчемних сиріток? 

Останнє слово змусило мене стрепенутися та спохмурніти. В голові одразу ж виникла назва тієї статті. “Вдова кришує дитячий будинок”. Сирітки… Але до чого тут Дем?

— Про що ти? — спитала. 

Намагалася виглядати невимушено, щоб не виказати свого зацікавлення. Валик може на зло змовчати. 

— Загродський і вся його шайка - непотріб із притулку, — нічого не підозрюючи, відповів хлопець. — Якби не бабка, ніхто б і не чув про них.

Он воно як… 

— “Бабка”? — сіпнула я бровою, не стримавшись. — Розалія? Здається, ти казав, що не знаєш нічого, коли ми з братом телефонували. 

Але те, що його підловили, Валика аж ніяк не збентежило. Тільки раптом насупився. 

— Бориса не вплутуй, він справді нічого не знає. 

О, це вже цікаво…

— А ти? 

Але Валентин знову став самим собою, і лиш гмикнув, хитаючи головою.

— Забагато запитань, кицю, — вишкірився, клацнувши мене по носі. — А ти ще навіть посвяту не пройшла. 

— Посвяту? 

Це ще що за хрінь? 

— Сьогодні опівночі. Борис тебе відвезе. Але… перше завдання тобі вже зараз. 

Він раптом наблизився, обійшов зі спини та, схопивши за плечі, розвернув мене до університету. А доки я кліпала очима, нічого не розуміючи, нахилився до вуха. 

— Братство не якшається з непотребом, Ксано. Тому зі своїми нікчемними подружками доведеться розпрощатися. 

Погляд сам знайшов Софію та Віку, що все ще чекали на мене, стоячи на сходах. Нічого не підозрюючи, дівчата розмовляли між собою, але, ніби відчувши мій погляд, спочатку озирнулася Соф і махнула мені рукою, а тоді й Віка постукала по зап’ястку, пародіюючи викладача з економіки. І в горлі пересохло від однієї думки про те, що доведеться зробити їм боляче. Відвернутися. І залишитися на самоті, в компанії ненависних мажорів, яким чхати на когось, окрім себе. 

А що, як воно того не варте? Що, як у мене нічого не вийде? Що я робитиму, опинившись у лапах Валентина сам-на-сам, і нікому буде мене захистити, бо я сама всіх відштовхнула? 

— Вирішуй швидше, — м’ятним подихом торкнувся щоки Валентин. — Я не стирчатиму тут вічність, аби вмовити на те, за що інші готові навіть убити. 

Це остаточно вивело мене з трансу і повернуло тверезий розум.

Убити? А чи не Діану часом? 

— Це твоя перевірка, так? — виплюнула, різко сіпнувши плечем, щоб скинути його руку. — Чудово. 

До біса. Якщо вже влізла в це болото, то треба гребти, а не грузнути. 

І, відштовхнувшись від землі, закрокувала до подруг із наївної впевненістю, що ті мене зрозуміють… хоча й гадки не мала, як це, бляха, пояснити, нічого не розповідаючи.

Мабуть, вигляд у мене був не надто безтурботним, бо Соф, лиш глянувши, перевела похмурий погляд туди, де залишився стояти Валик. А Віка навіть зробила кілька кроків мені назустріч.

— Що відбувається, Ксано? — спитала знервовано, коли я наблизилася. — Чого хотів той тип зі шрамом? І Валентин… 

— Про що ви говорили, що на тобі лиця немає? — додала Соф.

— Ти ж пам’ятаєш, що Валик просто тупе мажорне бидло з інтелектом черепашки, так? 

— Не ображай черепашок! А хочеш, ми йому на капот собачу какаху підкинемо? 

— Тільки не дивися на нас таким поглядом покинутого Бембі! 

Ну, і як? Як, заради бога, я повинна сказати цим найкращим у світі дівчатам, що змушена… відмовитися від нашої дружби?!