Серце з попелу - Тейлор Грін
Ні, блін, це в мене ритуал такий, вмиватися солоною водою зранку! От же ж, придурок!
Благаю, йди куди йшов…
Відчувши чужі пальці на своєму лікті, сіпнулася, та не змогла опиратися, коли мене розвернули, бо надто гостро відчула його дотик, від якого кляті мурашки забігали шкірою. Чорт, та що це зі мною таке…
Роздратована, з викликом задерла підборіддя, дивлячись просто йому у вічі. Намагалася хоча б з гордістю прийняти свою раптову слабкість. І не виглядати перед ним, наче ображена дитина.
І вся моя нашвидкоруч збудована стіна пішла тріщинами, ледь очі зустрілися з його схвильованим поглядом.
— Чому ти плачеш? — тихо повторив, змушуючи моє серце скаженіти, а мене - нервувати.
Знову смикнулася, намагаючись звільнитися від теплих пальців, але знову отримавши поразку, ображено засопіла.
— Бо ти козел! — випалила йому в обличчя. — Пусти мене і вали, куди йшов.
Розгубленість на його обличчі миттєво змінилася на роздратування, брови зсунулися до перенісся, вилиці напружилися, а очі потемніли ще дужче.
— Я вчора попередив тебе, що не збираюся… — прогарчав, стискаючи мій лікоть майже боляче.
— … няньчитися зі мною, я в курсі, — перебила його. — Більше не доведеться.
Ми буравили один одного гнівними поглядами, і я не знаю, чим би це закінчилося, якби з будинку раптом не вийшов Мартин, привертаючи увагу. І Дем нарешті розтиснув пальці, звільняючи мою кінцівку.
— Типок готовий до співбесіди, бос, — відсалютувавши двома пальцями, повідомив хлопець, наче й не помітивши нічого незвичайного. — Набереш, якщо передумає.
Я потерла лікоть, намагаючись позбутися відчуття чужих дотиків. І паралельно обдумувала слова здорованя. Це ж він про того вчорашнього переслідувача тире полоненого? То Мартин тут для того, аби в прямому сенсі, вибити інформацію…
— Добре, я займуся, — коротко відповів Дем, а тоді перевів погляд на мене. — Відвезу її і…
О, ні, Альцгеймер, з тобою я нікуди не поїду! Пропозиція більше не дійсна.
— Мартине, я поїду з тобою, — гордо заявила, перебивши чоловіка. — Ти ж у місто?
— Ага, — кинув байдуже, а тоді витягнув з кишені телефон. — В тебе дві хвилини на збори. Потім я їду, з тобою чи без тебе.
Він пройшов повз, а я, не дивлячись на Деменція, задерла підборіддя та рушила назад до будинку за своїми речами. Гримнувши дверима, перевела подих, намагаючись вгамувати тремтіння, а тоді кинулася до сходів. Перевдягнутися вже не встигну, але хоч заберу свій одяг. Бо, здається, сюди я більше не повернуся.
***
Не знаю, чи встигла рівно за сто двадцять секунд, чи Мартин вирішив проявити великодушність, але, коли я, захекавшись, вибігла надвір, сірий позашляховик стояв перед входом, а його власник розслаблено гортав щось у телефоні, сидячи за кермом.
Збігши сходами, я відчинила пасажирські дверцята, поставила ступню на високий поріжок і ривком застрибнула на сидіння. Одночасно з цим двигун загарчав, ніби тільки й чекаючи, щоб зірватися з місця, і я, востаннє закарбувавши в пам’яті похмурий маєток, захряснула дверцята і відкинулася на спинку.
Єдине, що неприємно муляло десь глибоко всередині… думка про те, що Дем навіть сперечатися не став, коли відмовилася з ним їхати. Хоча, нічого дивного. Це навпаки позбавило його від однієї з проблем, певно, навіть зрадів.
Ну, і хай котиться до біса.
Шморгнула носом, зітхаючи, і відвернулася до вікна.
— Ти що, ревеш? — почулося раптом збоку невдоволене. — Припини, бо висаджу.
— Алергія, — пробурчала, потай стираючи кляті сльози.
… на придурка зі шрамом, - хотілося додати, але промовчала. Торкнулася на панелі кнопки, щоб відчинити вікно та впустити до салону прохолодного повітря. Охолонути - це те, що мені було необхідно. Навіть ризикуючи простудити заплакані очі.
Коли Мартин ще й музику увімкнув, якийсь важкий рок вісімдесятих, стало набагато краще. Я навіть була вдячна хлопцеві за допомогу. І за те, що я його абсолютно не цікавила.
— То де тебе висадити? — єдине, про що запитав, коли ми опинилися в Києві.
Назвавши свою домашню адресу, запитала, чи йому по дорозі, на що той лиш кивнув і прибавив швидкість. А вже хвилин за десять роздивлявся мій будинок крізь відчинене вікно.
— Нічогенько так, — присвиснув і, мабуть, вперше окинув мене справді зацікавленим поглядом.
Стенувши плечима, я всміхнулася і, вибравшись назовні, зачинила дверцята.
— Дякую, що підвіз, — щиро мовила.
Хлопець фиркнув, відсалютував двома пальцями, як перед цим Демові, і автівка з ревом зірвалася з місця.
