Серце з попелу - Тейлор Грін

Мої розбурхані думки перервав деренчливий дзвінок, сповіщаючи про завершення великої перерви. А я так і не наважилася. Не змогла, дивлячись у схвильовані очі дівчат, вимовити жодного слова. Тому лиш похитала головою, схопила дівчат за руки та, не озираючись, потягнула їх сходами вверх. 

Байдуже, що там хоче Валик і його мажорне кубло. Якщо й доведеться на деякий час замаскуватися під подібну їм, своїх подруг я не віддам. Так, серйозної розмови з ними не оминути, а ще ж потрібно навести правдоподібні аргументи тайм-ауту в нашому спілкуванні. І бажано, щоб про це ніхто не дізнався. 

Не зважаючи на цілковитий хаос у голові та відсутність хоч якогось плану, це рішення здавалося мені єдино вірним та чесним. Тому замість аудиторії я, озираючись навкруги, поволокла дівчат до жіночого туалету. 

— Ми ж на пару спізнюємось, — спробувала запротестувати Віка, однак, на моє здивування, разом зі мною на неї шикнула ще й Соф. 

— До біса Менеджмент, коли я відчуваю, - щось відбувається, — промовила подруга. — Вік, ти лопату з фургона не викладала? А то раптом доведеться Валика десь прикопати…

Що-що, а розрядити обстановку Соф завжди вміла. Але навіщо їм лопата у фургоні, я запитувати не стала, бо не впевнена, що готова до ще одних шокуючих новин. 

Коли двері вбиральні за нами зачинилися, я перевірила відсутність зайвих вух у кабінках та нарешті повернулася до насторожених подруг. Ноги від хвилювання тремтіли, тому довелося спиною притулитися до стіни.

— Я знаю, що можу вам довіряти, — почала здалеку. — І обіцяю, що коли це закінчиться, обов’язково розповім про все. Але зараз… потрібна ваша підтримка. 

Доки я говорила, план дій у моїй голові набував усе чіткіших обрисів, і до мене нарешті повернулася колишня впевненість та вміння обходити найхитріші пастки. Тому я розповіла подругам правду… Ну, принаймні одну її половину. Ту, де я хочу витягнути Бориса з лап Валентина, і заради цього готова навіть залізти в саме пекло. А, судячи з задумливості на дівчачих обличчях, ця ідея не здавалася їм надто божевільною. Залишилося лише озвучити найприкріше…

— Я погодилася на членство в їхньому “золотому” клубі, — випалила, насторожено дивлячись на подруг, і зітхнула. — Але… Валик не був би самим собою, тобто відбитим на всю голову кретином, якби не вигадав якесь дурнувате випробування. 

Дівчата перезирнулися.

— І чого ж забажала його смердюча високість? — спохмурніла Соф.

— Пам’ятай, що ми можемо його закопати. Нема Валика, нема проблеми, — докинула Віка, складаючи руки на грудях.

Я невесело всміхнулася, хоча ідея подруги здавалася мені в той момент дуже заманливою. І щоб перестати про це думати, довелося навіть потрусити головою, відганяючи криваві сцени. 

***

— Отже, перед Валентином і його зграйкою гієн ми вдаватимемо, наче до смерті на тебе ображені, а ти - що знати нас не знаєш? — перепитала Соф, коли ми, роззираючись навкруги, мов злодюжки, покидали вбиральню. 

— Щось таке, — зітхнула я. 

З одного боку, в мене наче камінь з душі звалився, коли розповіла, і подруги наче сприйняли новину спокійно… Та все ж це було геть не весело. Те, що на мене чекатиме найближчим часом. І, що найприкріше, я не знала, як довго це триватиме. Сумніваюся, що в перший же день мені проведуть екскурсію, розповідаючи про всі секретні секрети мажорного клану.

— Але вечірні посиденьки все ще в силі? — з надією озвалася Віка. 

— З цим проблем не буде, — впевнено заявила я. 

Не повинно бути…  Барбарис, хоч і дурко, але здавати мене Валику точно не стане. Я впевнена. Він ж не самогубець.

Решту обговорень довелося відкласти, тому, що Софка вже відчиняла двері в аудиторію, де на нас чекала невдоволена Лідія Степанівна.

 Як і решта її колег, вона вважала свій предмет найважливішим, але трохи агресивніше відстоювала його почесне місце за інших викладачів, тому ніхто навіть не наважувався перечити. А нам із нею заїдатися хотілося найменше, бо залік з Менеджменту отримати й так не легко. 

Пробурмотівши вибачення, ми просочилися до вільних місць, і до кінця лекції намагалися навіть не підіймати поглядів. 

Зазвичай, це спрацьовувало. Якщо викладач не записав твоє прізвище, ти по закінченню пари знову ставав невидимкою, одиницею серед кілька сотен таких же. А через годину стирався з його пам'яті навіки… або до наступного порушення. Не озвучене правило всіх студентів - не попадатися більше одного разу на день.

І я його порушила. Щоправда, стосувалося це аж ніяк не навчання, тому подумки я вирішила надалі використовувати цей закон не лише відносно викладачів. 

— Кицю, здається, ти мене не зрозуміла, — зловивши мене за лікоть у коридорі, прошипів Валик. 

Софію та Віку, що не одразу помітили моє зникнення, затулив натовп студентів, і я залишилася сам-на-сам із нахабним мажором. 

— Ми спізнювалися на пару, — похмуро відповіла, висмикуючи свою кінцівку з його пальців. — Не всім плювати на навчання, уяви собі! Ти ж взагалі в курсі, що це університет? Такий заклад, в якому отримують знання, а не плетуть інтриги і… 

— Не заговорюй мені зуби, — нависнувши, виплюнув. — Три роки тебе вламував і терпів замашки гордої принцеси. Прийшов час помінятися місцями. Тож зтули нарешті рота і дай насолодитися тріумфом.

Вирівнявшись, поглянув на годинник і кивнув убік. 

 — Три хвилини, щоб попрощатися. Не виконаєш, і Загродський стане лише твоєю проблемою. Я й пальцем не ворухну. 

Я й не помітила, як нігті боляче впилися в долоню, доки я слухала його пристрасну промову. Якби можна було вбити поглядом, Валик уже б корчився на підлозі в страшенних муках, а його стогони болю заглушив би мій зловісний сміх. 

Коли це все закінчиться, я точно розшукаю якусь відьму-знахарку, щоб зробити його ляльку вуду і тицяти в неї голками до кінця його днів. 

Розвернувшись, я знайшла поглядом подруг, збоку біля сходів, і попрямувала до них. Судячи з гримас на їхніх лицях, думали вони про щось подібне, а пальці Віки якось дивно смикнулися, наче вже обхоплювали невидимий держак лопати.