Серце з попелу - Тейлор Грін

З кожним кроком, що наближав мене до нього, ноги наче вростали в землю, стаючи все важчими, а серце схвильовано тріпотіло. Я була майже впевнена, що більше не побачу Дема, він ясно дав зрозуміти, що не відчуває нічого, окрім роздратування та недовіри, коли я поруч. Тому оця його несподівана поява дратувала і спантеличувала, а ще… чомусь тішила, що викликало двоякі відчуття. І змушувало стискатися від напруги та невідомості. 

Залишилося декілька кроків, але не в силах бачити його так близько, я зупинилася на відстані. 

— Чого тобі треба? — з викликом спитала, роздивляючись з-під лоба.

І завмерла в очікуванні, поглядом обмацуючи його серйозне обличчя, блідий шрам і напружені вилиці. Все, аби лиш не пересікатися з темними очима і не згоріти дотла. Цей дивний похмурий чоловік з дурнуватим іменем хвилював мене, але я не могла втямити, чому, і коли це сталося? Чому мені так… не байдуже?

— Вибач.

Від несподіванки серце завмерло, а погляд таки потонув у карій пітьмі. Це ж треба. Розбурхав одним лише словом. Стривожив думки, і ті хаосом заполонили голову, змушуючи розгубитися на мить. А тоді спохмурніти. 

 — Перепрошую? — сіпнувши бровою, криво всміхнулася. — Ти сказав “вибач” чи в мене слухові галюцинації?

Моя іронія потрапила просто в ціль, і навіть здалося, що чоловік психоне, розвернеться та поїде геть, наплювавши на все. Однак, мабуть, причина пригнати сюди була достатньо вагомою, щоб лиш міцніше стиснути зуби. Відштовхнувшись від автівки, Дем зробив крок назустріч, стираючи посмішку з мого обличчя та змушуючи напружитися. Бо найбільше я боялася знову втратити контроль, піддатися емоціям. Доки не розібралася з собою, краще триматися від нього якнайдалі. 

— Може скажеш, чого припхався? — випалила, все ж відступаючи на крок. 

Бо відстань стала надто критичною, щоб залишатися незворушною. Мені навіть здалося, що я відчула аромат прюноли… його парфумів. Запах небезпеки, який викликав сироти на шкірі й розганяв венами адреналін.

— Мені потрібна твоя допомога. 

Спочатку я вирішила, що мені причулося, та чоловік дивився прямо, в очікуванні відповіді, на яку я від шоку не одразу спромоглася. 

— Моя? — видихнула здивовано. — Чекай-но… А як же довіра, якої немає? Чи щось змінилося? 

Найбільше мені хотілося тріснути цього похмурого виродка чимось важким, але для цього потрібно було б наблизитися, а на таке я не наважувалася. Тому лиш невдоволено сопіла, вп’явшись нігтями в долоні. 

— Тепер я точно знаю, що Діана жива, і ці малолітні дегенерати причетні до її зникнення. 

Випаливши це, він наблизився ще на крок, дивлячись мені у вічі схвильованим поглядом, а я могла думати лиш про те, що це вперше він поділився зі мною правдою. Сам. І це спантеличувало.

— І ні, довіряти тобі я не почав, — одразу ж усе зіпсував. — Але ти єдина, хто може зараз підібратися до Валентина. 

Он воно як… Значить, коли я сама це пропонувала, то йому й задарма не потрібно було, а тепер я несподівано стала чимось накшталт останньої надії? З одного боку, а не пішов би він до біса! Але з іншого… це прекрасний шанс помститися і потріпати йому нерви.

— І чого б це я мала погодитися? — запитала, гордо задерши підборіддя. — Ризикувати заради допомоги тому, хто спочатку мене викрав, а тоді нахрін послав?

— Я ж вибачився.  

— До дупи запхни свої вибачення! 

Я злилася. Хоч і розуміла, що все рівно допоможу. Навіть, якщо він про це не знатиме, я знайду його сестру. Всі ці наклепи на Бориса в якусь мить таки змусили мене засумніватися в тому, а чи настільки добре я знаю свого старшого брата… Чи міг він приховувати від мене щось аж настільки погане? 

А ще хотілося просто втерти носа Загродському.

Кинувши на нього нищівний погляд, фиркнула та розвернулася, плануючи гордо піти геть, залишивши його наодинці з безсилим розчаруванням. Однак Деменцій, судячи з усього, просто так здаватися не збирався, бо не встигла й двох кроків ступити, як бліді пальці зімкнулися на моєму лікті.

— Ксано… — видихнув, повертаючи мене назад.

Пришпилив поглядом, ще й руку на плече поклавши. Таки опинився надто близько, заповнюючи собою, забиваючись у ніздрі ароматом, пробравшись під шкіру електричними імпульсами. В горлі пересохло від хвилювання, і я могла лиш стояти олов’яним солдатиком, не розуміючи, що, нахрін, відбувається. 

— Послухай, — вивів мене з трансу його голос. — Я справді поводився, як… 

— Як бовдур, — підказала, все ще спантеличена.

Губи його сіпнулися на мить, але так і не перетворилися на повноцінну посмішку. Зате в очах загорілося полум’я. 

— Просто пообіцяй, що хоча б подумаєш, — мовив, нарешті відпускаючи мене. 

— Я…

— Так-так, хто це тут у нас? — почувся раптом за спиною знайомий глузливий голос. — Загродський власною персоною. А я не знав, що тебе випустили з цирку виродків. 

Дем повільно здійняв погляд, випрямляючись. Погляд повний ненависті та зблідле обличчя говорили самі за себе, проте чоловік не промовив жодного слова у відповідь. 

Зате Валентин почувався на своїй території. І, наблизившись, упевнено закинув руку мені на плече. 

— І чого цей фрик біля тебе ошивається, га, кицю? — вишкірився. 

Іншим разом я б уже врізала йому ліктем за нахабство. Відтоптала б ногу та навела порчу. 

Та, зустрілася поглядом із Демом, який ледве стримував свій гнів. Помітила, як його руки стискаються у кулаки, і тому він поспішно ховає їх до кишень куртки… Відчай, що промайнув на його обличчі, змусив серце стиснутися, і я… здалася.

— Не знаю, — кинула якомога спокійніше. — Але добре, що ти прийшов.

І змусила себе всміхнутися, повернувши голову до Валика, що аж заціпенів від здивування, вдивляючись мені у вічі. Шукаючи підступ у сказаному. 

Але не там… не там він його шукав, тому й не розгледів.