Серце з попелу - Тейлор Грін
Ксана
Пробудження було раптовим, і з думкою: “Я проспала”. Розплющивши очі, ще декілька секунд пригадувала, де я, і як тут опинилася, а тоді різко перевернулася, оглядаючи іншу порожню половину ліжка. Дема в кімнаті не було, і, судячи з цілковитої тиші навколо, у ванній теж пусто.
І куди це його чорти понесли? Міг і розбудити…
Зцапавши з тумбочки телефон, глянула на екран і різко сіла. Бляха, вже майже дев’ята! На першу пару я не встигала точно, але на семінар з економіки мала б потрапити, якщо вдасться вибратися звідси просто зараз!
Зіскочила з ліжка і, запхнувши ступні в свої кеди, кинулася до дверей. Гадки не мала, де шукати Деменція, але сподівалася наткнутися хоч на когось, хто підкаже. Вискочивши в коридор, ледь не бігом перетнула коридор і, різко звернувши до сходів, раптом із кимось зіткнулася. Хоча спочатку подумала, що зі скелею, настільки твердою виявилася несподівана перепона.
— Ти ще хто? — невдоволено спитали, і я різко здійняла голову, вмить ціпеніючи.
Якщо до цього я вважала Дема - гуру похмурих поглядів і дивних тату, то в ту мить готова була посунути його на законне друге місце. Незнайомець виглядав так, наче щойно когось убив, а я стану наступною. Зведені темні брови, квадратні, наче висічені з каменю, вилиці, і одні суцільні м’язи нижче шиї.
Закривавлені кісточки промайнули перед очима, коли той торкнувся пальцями масивного підборіддя, змусивши мене глитнути, одночасно роблячи крок назад.
— А ти… хто? — вичавила, поглядом прослідкувавши за дивними малюнками та написами, від шиї та широких плечей і аж до зап’ястків.
Решту ховала чорна майка. Але я була певна, що це далеко не всі татуювання, бо у вирізі над грудьми стирчала волохата чотириока голова, схожа на павучу. У них тут фетиш такий, чи що, набивати на тілі багатолапих монстрів?
— Мартин, — представився нарешті хлопець.
В принципі, якщо не зважати на усю цю загрозливу мускулатуру, йому можна дати від сили років двадцять п’ять, або ж, він міг бути навіть однолітком Кіра.
— Ксана, — відповіла йому, роблячи невпевнений крок у бік. — Якщо ти не проти, то я… начебто поспішаю.
Хоча від шоку взагалі забула, куди так летіла.
— Ну, начебто плювати хотів, — фиркнув хлопець і, закотивши очі, спокійно мене обійшов.
М-да, манерам їх явно ніхто не вчив. Востаннє озирнувшись на дивного незнайомця, зітхнула та тільки тієї миті зрозуміла, що навіть не додумалася спитати в нього про Деменція. Доведеться шукати самостійно.
Однак, удача до мене повернулася, тому, що чоловік знайшовся за першими ж дверима першого поверху, на кухні, стояв, спершись копчиком на стільницю, в компанії хлопців, із яких я знала тільки своїх колишніх охоронців - Кіра та Сірого. Трьох інших бачила вперше. Судячи з оцінюючих поглядів, якими мене просканували, тільки-но я переступила поріг, вони зі мною теж не знайомі.
— Доброго раночку, — широко всміхнулася, взявши на себе роль демонстранта хороших манер.
Хлопці в унісон щось пробубніли, я поважно покивала у відповідь і перевела погляд на Дема, що, склавши руки на грудях, дивився на мене з-під лоба. Ну, в цього точно ранок не був добрим, судячи зі стулених губ та обпікаючого погляду, від якого всередині мене все аж завмерло.
І я зловила себе на думці, що вони з Мартином обоє похмурі, небезпечні та сильні, зі страхітливими татуюваннями та оцими вбивчими поглядами, але… Дем, на відміну від свого друга, чи хто він там, зовсім не лякав мене. Хоча мав би.
Принаймні, до отого здорованя я б не поткнулася серед ночі за своїм телефоном, що вже казати про решту…
— Ти не спізнишся? — вивів мене з задумливості голос Дема.
Чоловік красномовно поглянув на циферблат наручного годинника, і я аж підстрибнула, згадавши нарешті про клятий семінар.
— Якщо підкинеш, то встигну, — мило всміхнулася.
Деменцій моєї радості не розділяв, лиш дужче насупився і похитав головою.
— Виклич таксі, — докинув роздратовано.
І, відштовхнувшись від столу, закрокував до виходу, навіть не дивлячись на мене. Навіть коли проходив повз. А за мить двері за ним зачинилися, змусивши мене здригнутися.
Що це було?
Я фізично відчула, як з мого обличчя стерлася посмішка, а серце в грудях раз за разом пропускало удари. Найбільше в житті я ненавиділа почуватися ідіоткою. А саме так я в той момент і почувалася. І мене це до чортиків бісило.
Яка муха його вкусила?! Вчора ж нормальний був…
Різко розвернувшись, щоб не бачити, як хлопці спантеличено перезираються та здвигають плечима, видихнула та впевнено рушила геть, на вихід, подалі від цього проклятого маєтку повного придурків.
На ходу витягуючи телефон, щоб викликати собі таксі, як і порадив Дем, відчула, як починають пекти очі. Ні, тільки не смій ревіти! Хоча б не зараз… чорт.
Вилетівши надвір, задерла підборіддя вверх, не даючи сльозам пролитися, а тоді гнівно змахнула вологу з кутиків очей і глибоко вдихнула. Помахавши долонею перед обличчям, щоб швидше висушити сльози, трохи заспокоїлася.
До біса його. І Діану. І всю цю плутанину. Хай сам розбирається тепер. А мене він більше не побачить. Бляха, ні, думати про це - погана ідея…
— Та припиніть текти, — заскиглила, стираючи сльози зі щік. — Що б вас…
Екран телефону розпливався, та я все ж змогла зайти в додаток та замовити автомобіль. Ні вулиці, ні населеного пункту в радіусі кілометра не було, тож довелося тремтячими пальцями відмічати свої координати на карті. Чекаючи, доки знайдеться водій, що попреться за мною в ці хащі, знову потерла очі, намагаючись повернути собі самоконтроль. Головне, не думати про…
Вхідні двері за моєю спиною грюкнули, змушуючи напружено завмерти. Коли повз пройшов Дем, я різко відвернулася, та все ж на мить наші погляди зустрілися. І кроки раптом стихли.
— Ти… плачеш?
